Він жив і працював в окупації чотири місяці, а потім втік на підконтрольну Україні територію.
Він народився у Новій Каховці і прожив там усе життя. Олег Пащенко – директор Каховської ГЕС, якої вже не існує. Вперше він наважився розповісти про особисту трагедію, яка почалася задовго до 6 червня, коли росіяни підірвали дамбу. 
 
У документальному фільмі кореспондентки ТСН Наталі Ярмоли "Побачити дно" Олег Григорович розповідає, що 24 лютого 2022 року попри бомбардування і наближення ворожих колон пішов на роботу.
“О 10:40 вони вже були на станції. Частина їх зайшла на станцію, оточили. Техніки було дуже-дуже багато”, – каже Олег Пащенко.
 
 
Він і ще близько 200 підлеглих були заручниками росіян. Олег Григорович жив і працював в окупації чотири місяці. Щоб не стати колаборантом, коли росіяни почали змушувати перереєструвати ГЕС на Росію, він зважився на відчайдушний крок.
 
“Свої установчі документи ми "вкрали" на ГЕС, змогли вивезти і знищити, щоб їм нічого не досталося від бази. Тож, ми трішки партизанили теж там. Ми з жінкою коли тікати хотіли, тижні два тільки тренувались на блокпостах. Щоб не убили. Я на своїх очах бачив стільки людей вбитими. Воно ж так. Треба під’їхати до блокпоста, руки поставити зверху, щоб тебе бачили, інакше вони просто стріляють в машину, жінка взагалі не виходила. Ми коли їхали від Нової Каховки до Армянська, 18 блокпостів. Тікав у суботу-неділю, мене вже в понеділок шукали там. Я через Крим, Владикавказ і Грузію, а потім з Туреччина, Румунія. Донька прилетіла в Грузію і звідти нас везла”, – згадує директор Каховської ГЕС, не стримуючи сліз.
 
Вже на підконтрольній Україні території він тримав зв’язок з тими, хто залишився в Каховці. 
“Наші люди, коли там працювали, їх не в кожне місце пускали. Явно щось вони (росіяни – ред.) вже тоді закладали”, – каже Олег Пащенко.
Як так сталося, що вибух зруйнував турбіни по 100 тонн кожна. Як впали залізобетонні п’ятиметрові стіни. Олег Григорович каже, це міг зробити лише вибух зсередини.
 
.
 
“Зроблено так, щоб її неможливо було зруйнувати. По розрахункам було, щоб пошкодити, не зруйнувати, не знищити, як це було зроблено, а щоб тільки пошкодити – це три авіаційні бомби по 500 кілограм, і ще й в одне місце треба було попасти. Там же ще є вода, вона б амортизувала все це. Ми бачимо зйомки, що третій, четвертий і п’ятий гідроагрегат там максимально потрощили. Там стіни просто склалися”, – каже директор ГЕС.
 
Цей удар він особливо тяжко переніс. На Каховській ГЕС за 30 років роботи Олег Григорович пройшов усі ланки – від інженера до директора. А ще цю дамбу будували і його батьки.
“Бетонні роботи виконували, бетонували ці гідроспоруди. Мати розповідала, що вони навіть ногами місили бетон. Батько на будівництві працював крановщиком”, – розповідає Олег Пащенко.
Нова Каховка, де виріс Олег Григорович – місто побудоване для будівельників і працівників гідровузла.
 
“У системі радянської держави, по суті, це табірна система. Приїжджаючи в те місто начебто на будівництво, ти там і залишався. Ось тобі новий барак, ось тобі можливість квартиру отримати”, – розповідає історик Олександр Алфьоров.
Для людей із сіл це була єдина можливість отримати паспорт і освіту. Молодь вибивала собі місця в училищах і роботу на будівництві, хай якою каторжною вона була.
“Моя мати теж була з села десь за 60 км від Нової Каховки”, – каже директор Каховської ГЕС.
 
 
“Створення людини радянської передбачало, що жінка брала кувалду і била по цій рейці. Можливо, колись кликала на обід, як кухарка. А з іншого боку вбивала цвяхи в ту рельсу, це було страшним явищем”, – розповідає Олександр Алфьоров.