«Незалежність» на Дарниці. Херсонці вирвалися з окупації та відкрили в Києві нову кав’ярню

«Незалежність» – нова кав’ярня від подружжя херсонців, які два місяці прожили під окупацією. До повномасштабної війни Тетяна з Нікітою протягом п’яти років розвивали кавовий бізнес у рідному місті й мріяли відкритися в нових містах.

 

Однак 24-го лютого їхнє життя змінилося. Херсон опинився під окупацією, а через два місяці росіяни почали виловлювати чоловіків, аби відправляти їх на війну проти України. Тієї миті пара остаточно вирішила, що час виїжджати. Через 62 блокпости та чотири дні за кермом їм вдалося вирватися з окупованої території.

А вже за кілька тижнів на столичній Дарниці відкрився новий заклад – та сама «Незалежність». Кав’ярня від херсонців, яка нагадує про рідне місто та підтримує своїх.

 

 

Тоді в Херсоні ще не було «латте з вершками» чи «флет-вайту»

Мрія про власну кав’ярню з’явилася, коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Наша історія почалася з того, що він працював барменом, а я – офіціанткою. У чоловіка, а на той момент – мого хлопця, була сила силенна ідей, як покращити заклад і що могло б зацікавити відвідувачів. Але власник тієї кав’ярні в усьому відмовляв. 

 

Тому єдиним виходом з цієї ситуації був запуск власної справи. Зрештою ми звільнилися і вклали все, що мали, в маленький кавовий острівець. Довгий час ми працювали «в нуль», якщо не в мінус, і лише вдвох. Тоді в Херсоні ще не було «латте з вершками» чи «флет-вайту». Усе було доволі стандартно, і ми вирішили це змінити. 

Наша кава була лише на виніс, тобто підійшов, замовив, швиденько забрав і побіг по справах. Це було зручно для більшості наших клієнтів і для нас також, адже не було потреби закуповувати на тисячі гривень меблів, та й додаткових співробітників ми також не потребували. Водночас ми почали створювати власні напої, фірмову каву і вона «зайшла» нашим відвідувачам. 

 

Коли ми усвідомили, що маємо достатньо коштів, аби відкрити наступну точку, то почали шукати місце. Зупинилися на єдиному в Херсоні торговельному центрі, підписали договір і відкрилися. Це було дуже дорого, але й дуже бажано. 

 

 

Так час від часу ми відкривали нові маленькі заклади по місту. Крок за кроком їхня кількість збільшилася до чотирьох. Всюди вже працювали нові баристи, справа йшла практично без нашої участі. Ми тішилися, адже це була наша довга та кропітка праця в рідному місті. 

Увесь час ми з чоловіком працювали без вихідних. Постійно та невпинно, щоб робота не була даремною. І завжди ставили для себе нові цілі. Де ще відкритися, кого запросити на роботу, що додати нового. Такі думки були у нас постійно. Принаймні допоки росія не атакувала Україну. 

 

Зранку 24-го лютого я не чула вибухів. Мене розбудив чоловік, а телефон вже «розривався» від повідомлень та дзвінків. Дзвонили наші співробітники і казали, що не вийдуть на роботу, бо почалася війна. Я не могла цього усвідомити, до мене не приходило розуміння, що все, що ми будували, зараз просто зруйнується.

 

Ми обдзвонили всіх наших барист і зібрали тих, хто погодився вийти на роботу. Машиною забрали, розвезли по точках і залишилися в центрі міста. Ось в цей момент прийшло відчуття, що це кінець нашого мирного життя. 

 

 

Ми стояли й дивилися, як українська техніка виїжджає з міста. Просто центральними вулицями десятки машин і сотні військових. Ми спостерігали за цим і думали, що робити далі. Цікаво, що багато наших постійних відвідувачів прийшли по каву й пили її з таким самим виразом обличчя, як і в мене. Повна розгубленість. 

Ми пропрацювали до 12-ї години дня й зачинилися. Тоді почалися вибухи, стрілянина й бозна-що ще. Ми з чоловіком поїхали додому й кілька днів провели в підвалі: доки не закінчилася їжа. А вже згодом ми дізналися, що Херсон опинився під окупацією.

 

Я не знаю, як можна словами описати те, що ми відчували. Це був вже не страх, не розгубленість. А, напевно, гнів та злість. Адже ось наше життя, яке ми будували власними силами, – і за кілька днів його просто мовчки знищують.

 

Перший час нам доводилося прокидатися о четвертій ранку, аби зайняти чергу в продуктовому магазині. Десь о дев’ятій вдавалося купити щось із їжі. Через деякий час ми наважилися відкрити кав’ярню. Грошей потребували і ми, і наші працівники. І це був один з небагатьох варіантів отримати бодай якісь кошти. 

Ми купували молоко, шукали будь-яку каву й робили все для того, аби заклади функціонували. Та за кілька тижнів усе змінилося. Пішли чутки, що окупанти забирають чоловіків і змушують їх воювати проти України. Мій коханий сказав, що нам час їхать геть. Адже ставати на бік росії він не збирався. 

 

 

Ми виїжджали з Херсона протягом чотирьох днів. Усіма правдами й неправдами оминали блокпости окупантів. На нашому шляху їх було понад шістдесят. На одній з доріг нас не пропустили, тож довелося ночувати в селі. Згодом дізналися, що є інший шлях.

 

Проїхати все ж вдалося та практично на кожному блокпосту в нас відбирали їжу, ніби вони там всі голодують. А на останньому забрали все, що залишилося в «бардачку» автівки – пакетований чай.

Коли ми проїхали останній російський блокпост, я не могла повірити. Чесно. І коли нарешті побачила українських військових, зрозуміла, що окупанти вже нас не дістануть. Я і плакала, і усміхалася, і не знала, кого обіймати й що робити. Попри це я чітко розуміла: ми нарешті на підконтрольній Україні території, ми – вільні.

 

Спочатку поїхали до Одеси. Ми щиро вірили, що Херсон буде звільнено протягом кількох тижнів. А з Одеси, звісно, додому ближче, аніж з Києва. Почали навіть шукати приміщення біля моря приміщення під оренду для кав’ярні. Думали, це непоганий варіант, аби почати бодай трохи працювати. Нам довелося обійти пішки практично все місто, але підшукати локацію, яка б нам сподобалася, не вдалося.

 

Через два тижні ми з чоловіком вирушили до Києва. Шукати своєї долі, так би мовити. Колись відкрити власний заклад у столиці було нашою мрією. Тому ми порадилися й вирішили: а коли, якщо не зараз?

За три тижні в Києві ми знайшли ідеальне приміщення для нашої справи. Невеличке, просторе, світле – усе, як нам подобається. Ми не звертали уваги ані на район, ані на вартість оренди. Просто закохалися в ці стіли та можливості, які вони можуть дати.

 

Двадцять днів – і у нас вже готовий ремонт, а двері напоготові до відкриття. Насправді, коли є план та досвід, все робить в найкоротші терміни. Зізнаюся, ми хотіли відкритися ще швидше, але фарба надто довго сохла.

 

Усе, що раза є в нашому закладі, зроблено нашими руками. Кожен цвях, кожна поличка – тільки ми знали, що і як варто робити. Як і колись в Херсоні, ми знову працюємо лише вдвох з чоловіком. Згадуємо, як це, і насолоджуємось нашою свободою тут. Але й не забуваємо, звідки приїхали. Саме тому назвали кав’ярню «Незалежність». Це те, за що нам усім доводиться боротися.

 

У закладі не лише столичні мотиви, а й, звісно, херсонські. Ми робимо все, щоб про наше місто згадували, коли заходять по каву. І нам справді пощастило з відвідувачами. Адже в Києві сотні, якщо не тисячі людей з Херсонщини. Щойно в соціальних мережах з’явився меседж, що ми з Херсона, до нас почали приходити люди.

 

Відчуття підтримки, яку ми отримуємо щодня, – неймовірне. Ніби ціле місто вирішило стати нашою скелею для початку чогось нового. Щоразу нам дякують за каву і чекають запрошення в Херсон. Інколи від таких слів я надто розчулююся. Витирати сльози доводиться кілька разів на день.

 

Ми не очікували такої віддачі від місцевих жителів. У нас постійно питають, як справи і чи потрібна якась допомога. А ми натомість працюємо так, як ніколи, і поставили собі за мету розповідати якомога більше про Херсон. Ми хочемо, щоб про наше місто не забували. Аби про нього говорили так само голосно, як і про решту міст. 

 

Мені важливо розказати, що в Києві разом із чоловіком ми почали говорити українською. Це було спільне й правильне рішення. Бо після того, як на блокпостах росіяни до нас зверталися своєю мовою, з’явилася яскрава відраза. Не хочеться вже спілкуватися «цією мовою», вона нагадує про те, що ми бачили, коли виїжджали з окупації. 

 

Сотні розстріляних машин і людей, рештки будинків, запах гару і розуміння, що накази знищувати нас віддавали саме російською. Тепер саме таке відчуття від «язика». Виключно бажання забути його. 

Зізнаюся, це складно. Адже все життя говорили саме російською, але ми підтримуємо одне одного, і в нас все вийде. До того ж, у Києві більшість наших відвідувачів спілкуються саме українською. Це полегшує задачу і додає щоразу нових слів у скарбничку. 

 

Поки що наш план полягає в тому, аби розвиватися в Києві. Здається, ми будемо жити на два міста, після деокупації Херсона. У тому, що місто звільнять найближчим часом, я точно не сумніваюся. Але остаточно повертатися додому ми навряд чи будемо. 

 

Потяги курсуватимуть щодня. Не думаю, що це буде для нас проблемою. Утім контролювати решту наших кав’ярень якось доведеться. Адже нині вони досі працюють. Там наші співробітники заробляють собі на життя чесною працею. Тому залишати їх напризволяще ми не хочемо. Потрібно лише дочекатися звільнення рідного міста й братися до роботи, але в ще більших масштабах.