Після початку повномасштабної війни мільйони українців були змушені виїхати за кордон, рятуючи себе, своїх дітей та родини від російської агресії. Більшості з цих людей немає куди повертатися – їхні будинки або зруйновані обстрілами, або залишаються в окупації. І там, за тисячі кілометрів від дому, українці змушені починати життя з нуля.
Втім, у російському інформаційному просторі ця реальність часто замінюється іншим образом – образом «утриманців» та «паразитів», які нібито живуть лише за рахунок соціальних виплат і стали тягарем для Європи. Саме цей наратив є одним із ключових у російській пропаганді.
У цьому матеріалі ми розглянемо, що насправді показують факти, статистика та досвід самих українців за кордоном. Також «Гривна» поцікавилися, як живеться херсонцям за кордоном, яке ставлення до них там. І чи дійсно європейці відчувають втому від українців?
71% українських біженців – жінки та діти
Станом на січень 2026 року за кордоном залишається 5,6 мільйона українських біженців. Такі дані наводить Центр економічної стратегії. Згідно з дослідженням, більшість українських біженців – це жінки (40%) та діти до 18 років (31%). Частка чоловіків становить 29%.
Близько 43% українців мають намір повернутися додому, а майже 80% із них готові це зробити після завершення війни.
За цими цифрами – конкретні людські історії.
Оксана – переселенка з села на лівобережжі Херсонщини. Після виїзду з окупації у 2022 році деякий час жила в Полтавській області. Згодом прийняла рішення виїжджати до Польщі.
«Спершу я не хотіла їхати за кордон. Бачила наше життя виключно в Україні. Але є два моменти. По-перше, безпековий – наше містечко і навколишні населені пункти, де ми жили, почали обстрілювати. А у мене троє дітей, я дуже хвилювалася за їхню безпеку. По-друге, фінансово ставало дедалі важче. Ціни росли, роботи нормальної не було, а дітей треба годувати, вдягати, збирати до школи, знімати житло. Я зрозуміла, що сама просто не витягну. Тому й наважилися їхати до Польщі», – ділиться дівчина.
«Українці сидять виключно на виплатах»
Саме навколо цієї тези російська пропаганда будує значну частину матеріалів про українців у Європі. Російські медіа регулярно пишуть про те, що українські біженці нібито не працюють і живуть виключно за рахунок допомоги інших держав.
У російських ЗМІ українців називають не як інакше, як «паразитами», «утриманцями», «нахлібниками», а зменшення підтримки подають, як – «конец праздника иждивенства». Це підсилюється фразами про «кінець терпіння Європи» або «втому від утриманців».
Ось лише декілька прикладів того, що пишуть російські медіа. Далі – скриншоти заголовків російських видань.
Це лише крапля в морі від усіх публікацій – адже російська пропагандистська машина працює щодня й системно.
Цей образ «утриманців», який розганяє РФ, вигідний ворогу, адже: знижує емпатію до українських біженців, розганяє антиукраїнські настрої, створює ілюзію «втоми Заходу».
Але! Давайте, розбиратися.
Що показують цифри
За даними UNHCR, середній рівень працевлаштування українських біженців у Європі становить близько 57%. Зокрема, в Естонії працюють 72% українців, в Угорщині – 71%, у Великій Британії – 69%, у Польщі – 68%, у Чехії – 66%.
Тож реальна картина суттєво відрізняється від російських наративів. Значна частина українців у ЄС активно працює, хоча часто не за своєю фахом. Майже 60% біженців змушені погоджуватися на роботу нижчої кваліфікації, ніж мали в Україні.
Тобто, часом кваліфіковані фахівці вимушені гарувати на простих роботах, таких як, наприклад, будівництво чи сфера послуг. Саме тому міф про «масове утриманство» не відповідає реальності – українці стали важливою частиною європейського ринку праці, часто закриваючи вакансії, на які не хочуть йти працювати європейці. І це – факт!
Досвід херсонців
Як приклад – історія жительки лівобережжя Херсонщини Алли. Жінка майже три роки живе в естонському місті Таллінн. Вона має 20-річний досвід роботи вчителем, але в Естонії вимушена працювати прибиральницею. За її словами, знайти хорошу роботу без знання мови там дуже складно.
«Без естонської мови майже ніде на роботу не влаштуєшся. Треба знати хоча б 1-2 рівні. Мова дещо важкувата, то я розумію окремі слова. Поки працюю прибиральницею. Старша донька вчить мову, уже закінчує IV курс, далі екзамени. Це дасть можливість знайти кращу роботу», – ділиться Алла.
Так, частина українців, дійсно, отримує соціальні виплати, але це переважно у перші місяці після переїзду та виплати на дітей у подальшому. І для більшості це не спосіб «жити за рахунок Європи», а тимчасова допомога для виживання. Люди опинялися у чужій країні буквально з однією валізою в руках, без житла, роботи та знання мови.
Тетяна, переселенка з окупованого нині Таврійська (Каховський район, Херсонська область), яка зараз живе у Польщі, розповідає:
«Ми працюємо з чоловіком, отримуємо виплати тільки на дітей. Сплачуємо податки і все інше. Ці виплати – це не про життя «на широку ногу», це про те, щоб бути в базовій фінансовій безпеці, поки ти стаєш на ноги в чужій країні».
Але, насправді, є й історії, коли деякі українці зловживають допомогою та соціальними виплатами за кордоном. Самі ж українці часто негативно ставляться до тих, хто намагається користуватися системою лише заради виплат, адже саме такі окремі випадки стають ґрунтом для маніпуляцій та узагальнень.
Чи справді Європа «втомилася» від українців?
Після кількох років масштабної підтримки європейські країни, дійсно, починають змінювати міграційну політику. У публічному просторі дедалі частіше говорять про скорочення частини соціальних програм та необхідність активнішого працевлаштування біженців.
Однак це не означає, що Європа хоче «позбутися українців», як це подає російська пропаганда. Українці потрібні Європі, адже це – робоча сила.
«Європа поступово трансформує підхід до мігрантів – від статусу «біженця» до статусу «трудового ресурсу», – пише Офіс міграційної політики.
За словами, Василя Воскобойника, президента Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, голови ГО «Офіс міграційної політики», тенденція до зменшення соцдопомоги стосується не лише українців. Загалом європейські країни дедалі жорсткіше ставляться до міграції, яка базується виключно на соціальних виплатах.
Василь Воскобойник наголошує: країни, де українці активно працюють і платять податки, зацікавлені у їхньому перебуванні. Як приклад він наводить Польщу та Чехію, де більшість українців уже інтегрувалися у ринок праці. Зокрема, польський бізнес відкрито говорить про ризики втрати українських працівників.
Раніше він зазначав, що за підсумками 2024 року українці додали до бюджету Польщі близько 99 млрд злотих, що становить приблизно 2,7% ВВП країни. Водночас, за словами віце-спікерки польського Сенату Магдалени Беят, у 2024 році польський уряд на допомогу українським біженцям 2,8 млрд злотих, пише польське видання Konkret24.
Ставлення європейців до українців – досвід херсонців
Попри російські наративи про нібито «втому від українців», більшість херсонців, які виїхали за кордон, говорять радше про підтримку та співчуття з боку місцевих жителів, ніж про агресію чи неприйняття.
Тетяна (переселенка з окупованого Таврійська) каже, що за понад три роки життя у Польщі не стикалася з агресією через те, що вона українка:
«Мені жодного разу не сказали: «Чому ти сюди приїхала?» або «Їдь до своєї країни». Не було такого, щоб нас тут гнобили чи ще щось. Але, знаєте, ми не живемо в хостелі, працюємо. У малого в школі, коли дізналися, що ми з Херсонської області, постійно питають – «як там?» і кажуть: «масакра» – це польською «жах». У школах збирають речі для дітей з України. У мене сусіди дуже добрі, чуйні, допомагають завжди з сумками, бо у мене немовля. Сусід, де яке яблуко чи зелень на дачі – приносить. Цього тижня тюльпани приніс. Також сусідки-польки дивляться навіть новини про Україну, співчувають. Я і працювала з поляками, не було негативного ставлення, навпаки казали: «за що Україна то дістала?». Поляки бояться, що Росія прийде до них, бо кажуть: «якщо прийде, то так і залишиться».
Херсонка Валентина, яка також живе у Польщі, говорить, що негативні настрої часто розганяють саме за допомогою ботів у соцмережах, також часто негатив пов’язаний саме з політичним аспектом. Натомість, за її словами, звичайні поляки підтримують українців:
«Тут насправді відношення до українців різне, бо є проукраїнськи налаштовані, а є й ті, що вірять пропаганді. Але загалом – нормально. Прості поляки підтримують, а на темі українців більше грають політики, що мовляв всі проблеми Польщі через українців. Я особисто не зустрічала категорично налаштованих проти України, котрі відкрито б проявляли негатив. Працюю з поляками».
Водночас досвід українців за кордоном різний. Хоча херсонці, з якими спілкувалася «Гривна», говорять про підтримку і гарне ставлення, трапляються й окремі випадки упередженості або неприємних ситуацій. Тому картина не є однозначною і залежить від конкретних людей та обставин.
«За кордоном не хочуть бачити саме росіян»
Наратив РФ про те, що «Європа втомилася від українців» та хоче їх позбутися прямо пропорційний тому, що є в реальності. Насправді країни Євросоюзу, і не тільки, не хочуть бачити в своїх містах саме росіян. Ба, більше, самі росіяни, які вважають себе титулованою нацією, часом намагаються не видавати, звідки вони і, як то кажуть, взагалі намагають «не висовуватися».
Про це «Гривні» розповіли херсонки. Зокрема, у країнах, де раніше російська була доволі поширеною, нині не хочуть бачити росіян та активно позбавляються від російської мови у публічному просторі.
«Можна, звичайно, спілкуватися у магазинах і так десь на роботі російською, але естонці не дуже охоче говорять і відповідають. Тут зараз взагалі заговорили про те, щоб вилучити російську мову. У мене онуки ходять в садочок, так там говорять, що працівників, які працюють давно і не вивчили естонську, звільняють. Є тут і росіяни, але, мабуть, це ті, хто виїхали давно або може в перший рік війни. Бо тут їх не хочуть приймати», – говорить херсонка Алла, котра живе у естонському місті Таллінн.
Теж саме говорить і херсонка Яна. Дівчина часто їздить до родичів у Грузію. За її словами, росіян там дуже багато, але вони намагаються «не висовуватися». Тим менш їх видає мова.
«Для мене російська за кордоном – це одразу сигнал тривоги на несвідомому рівні. Тбілісі прекрасне місто, але має одну проблему – на жаль, там багато росіян. Але їх там не люблять. Знаю, що в деяких кав’ярнях, ресторанах навіть відмовляють росіянам в обслуговуванні – це політика закладів. Не знаю, наскільки це правда, але чула таке. Водночас особисто була свідком ситуації, коли українська родина просила офіціанта пересадити їх за інший столик, бо за сусіднім сиділа група росіян. Інший випадок – дівчина відмовилася підніматися на підйомнику в одній кабінці з парою росіян. Бачили б ви їхні російські пики в той момент. В обох цих випадках поставилися з розумінням до українців, навіть без зайвих питань. Більшість грузинів підтримують Україну, є й нейтральні, є й ті, хто не те, щоб аж зовсім налаштовані агресивно, але явно не проукраїнськи. Але таких – меншість. Я також зустрічала грузинів, які були в Херсоні або області, щиро цікавилися, як місто живе зараз і що там відбувається».
За її словами, у Грузії сучасна молодь не вивчає російську мову, а якщо й знає її, то свідомо уникає спілкування російською і охочіше переходить на англійську – це не викликає проблем. Старше покоління ж ще може поспілкуватися російською.
Тож ворожа пропаганда системно формує образ українців за кордоном як «утриманців», які нібито живуть лише за рахунок соціальної допомоги. Але статистика та особисті історії показують іншу картину.
Більшість українських біженців, понад 70%, – це жінки та діти, які втратили дім через війну. Значна частина українців працює, платить податки та намагається інтегруватися у нове середовище. Натомість росіяни поступово опиняються у ізоляцію – іноземці не хочуть бачити їх у своїх країнах.
І поки російські медіа говорять про «втому від українців», самі українці продовжують будувати життя за кордоном – не від хорошого життя, а через війну, яку розв’язала Росія.
