Просто бліда тінь залишилася від колись заможного села Нововоронцовської територіальної громади у таврійському степу на Херсонщині. До війни у селі Хрещенівці Бериславського району мешкало 670 людей, було багато дітлахів. Люди обробляли ріллю, тримали худобу – господарювали, як споконвіку. Та за півроку російсько-української війни Хрещенівка перетворилася на пустку – тут без води та світла якимось дивом виживають зо три десятки душ. Половина осель або зруйновані в результаті прямих влучань, або згоріли після тих-таки прямих влучань – адже населений пункт близько до лінії фронту. Тутешню школу до війни якраз привели до ладу: поставили металопластикові вікна, підремонтували дах. Тепер усі зусилля та витрати звели нанівець: «асвабадітєлі» спочатку дощенту розграбували освітній заклад зі спортзалом (чи не найбільшим у районі) , а потім заселили до нього цілу військову частину. Звісно, до тої імпровізованої казарми незабаром прилетіли «подаруночки». Орків побило незліченно, але й школі дісталося – у стінах дірки, нові вікна потрощило.
- Те, що відбувається у окупованих селах прифронтової зони на Херсонщині, можна охарактеризувати двома словами – суцільний грабунок. У Хрещенівці в людей позабирали всі машини. Хто поїхав і залишив транспорт у гаражах, гаражі зламували, й автівки все одно викрадали. Потім їх розбивали, й кидали напризволяще. А в сусідньому селі Петрівці, яке теж входить до складу нашої громади, і де до війни мешкало близько сотні чоловік, взагалі не залишилося жодної цілої будівлі, - розповів староста Хрещенівки, та її ж колишній сільський голова Юрій Карнаухов. – Спершу намагалися відновлювати електромережі після обстрілів. Та коли бригада РЕС виїхала за викликом, «аварійку» рашисти щільно обстріляли касетними снарядами – вони лягли метрах у двохстах від машини. Двоє монтерів, котрі саме знаходилися нагорі у «люльці» машини, від жаху ледь не посивіли. На тому ремонти й припинилися.
Староста теж змушений був рідне село покинути. Орки за ним наглядали: мабуть, підозрювали у зв’язках з партизанами чи в коригуванні вогню для ЗСУ. Але стеження нічого не дало. Тоді почали підсилати відомих місцевих колаборантів, котрі пропонували різні «смачні» посади від «нової влади». Тут Юрій Олександрович зрозумів, до чого все йде, і евакуювався, аби не забрали на підвал. Розчаровані окупанти все одно йому помстилися: заїхали до садиби своїм «КАМАЗом», повантажили на нього всі речі з хати, й поїхали собі. А будинок тепер стоїть сьогодні наполовину зруйнований. Тож після звільнення села його старості треба буде починати з відновлення житла. Втім, як і дуже багатьом його односельцям.
