Микола Шаповал провів два місяці в окупованому Херсоні. Виїхати з сім’єю і друзями йому вдалося з другої спроби: дорогу, якою планували виїхати перший раз, перекрили. Дорогою компанію зупиняли і перевіряли приблизно на 30 ворожих блокпостах. Офіційних зелених коридорів для евакуації з Херсонщини немає, тому люди шукають шляхи самі і виїжджають, ризикуючи життям.
Микола Шаповал розповів редакції Евакуація.Сity про свій досвід виїзду з Херсону і життя в окупації.
 
Далі пряма мова...
Я бачив, як викрадають людей на вулиці. Життя в окупації
За два місяці окупації я і не помітив, як відвик від нормальних цін, від наявності продуктів в магазинах, від того, що ти можеш спокійно ходити вулицями. 
 
 
Коли я виходив в Херсоні на вулицю, в мене був інший телефон. Ти по суті виходиш і залишаєш вдома новини, телеграм-канали, особисті переписки, додаток з повітряною тривогою. Я особисто бачив, як викрадають людей на вулиці. Коли ми вже заїхали в Кривий Ріг, і бачили військові автомобілі, то перелякались, хоч це були наші. 
 
Тут, на підконтрольній Україні території, ти заходиш в магазин і можеш купити будь-які продукти за нормальними цінами без черг. У Херсоні я виходив на ринок, стояв в черзі і аж тоді купував продукти. М'ясо там продавали як колись у давнину: на колодах сокирою відрубували шматки і продавали. Яйця коштували по 70-90 гривень, все коштувало втричі дорожче. Там понавозили російські дріжджі, сигарети, ковбаси і торгували ними. 
 
Я до того не те, щоб жив дорого-багато, але міг собі дозволити нормально харчуватися, пасту приготувати, купити сир, нормальне м'ясо. А тут ми поступово звикали і купували просто те, що було. Люди за певний період звикли, що їм треба вийти раніше, щоб відстояти чергу за хлібом. Знали, що понад одна-дві буханки хліба не можна купувати, тому що не всім вистачить.
 
.
 
Багато хто пише, навіщо взагалі їхати з Херсону, кажуть: там нема повітряної тривоги, обстрілів, нічого такого, чого ви їдете? Так у нас просто людей викрадають, немає можливості працювати, заробляти, продуктів, ліків стає все менше. Я до останнього не хотів їхати, досі відчуваю себе зрадником, що я все покинув і поїхав.
Примітка: на момент, коли Микола виїжджав з Херсону, у самому місті ще не було обстрілів, але після цього, в ніч проти 28 квітня в центрі міста пролунала серія потужних вибухів.
 
Ти просто там виходиш в місто і ти один. Автомобілів мало, люди мігрують тільки на ринок за продуктами і назад. У парках, скверах, де люди колись гуляли, практично немає нікого, тільки черги біля банків і продуктових магазинів. Стало так важко, я взагалі дуже свободолюбива людина, а тут ти не знаєш, що з тобою буде далі. Тебе чи просто поб'ють, чи вб’ють, чи кудись вивезуть. 
 
Роботи теж не було, у нас за ці два місяці заробіток впав до нуля. Дружина в серпні відкрила свою кондитерську, випікала макаруни, а я їй допомагав, займався продажем, доставкою, пошуком нових клієнтів.
 
 
До війни в нас було 30 видів макарунів. Там тільки дорогі і якісні продукти, спеціальний шоколад, спеціальні вершки, тому робота зупинилася. Навіть якщо знайти альтернативу і випікати, наприклад, звичайні кекси, ціни будуть високими, нашим клієнтам, кав'ярням це не вигідно.
 
Я координував роботу кол-центру, який ми зробили разом з друзями-волонтерами. Ми приймали заявки від людей, які потребують допомоги: продуктів, води, ліків. Потім передавали їх на райраду, там формували набори і розносили. 
 
І тут в один день не стало мережі в двох операторів, працював тільки один з трьох: Lifecell. Дехто робив собі електронні сім-карти цього оператора, щоб бути на зв’язку. Місцевий інтернет працював по суті завжди, але люди з Київстарівським інтернетом його не мали. 
 
 
Примітка: 30 квітня на Херсонщині зник зв’язок всіх українських операторів, інтернет також. Вранці 4 травня в деяких містах і селах запрацював інтернет від місцевого провайдера, перед цим писали, що у Скадовську з’явився мобільний зв’язок. 
 
Пройти перший блокпост – найстрашніше
Ми запланували їхати в суботу, 23 квітня. Проснулися о 3 ранку і о 5:30 вже виїхали з дому. Планувати їхати через Снігурівку, потім на Миколаїв. Їхали двома автомобілями: я, моя дружина і брат, а також друг з дружиною, крім того, в кожного були тварини.  
 
Виїжджати ми планували ще до того, дружина про це просила, казала що тут небезпечно і нема що робити. Майже всі мої друзі вже виїхали на той час, деякі родичі теж. Ми вирішили їхати за день до того, як почала ширитися інформація про референдум і мобілізацію. Я взагалі хотів після Великодня їхати, в понеділок. Друзі сказали що можемо не встигнути. Я навіть за 5 хвилин до виїзду не хотів їхати, не міг навіть йти. Таке відчуття, що я частину свого тіла тут залишаю і просто не можу йти.
 

 
У той день ми не змогли дістатися навіть першого блокпосту. Простояли три години перед перший блокпостом, там нікого не випускали, тільки маршрутки до сусідніх сіл. Наскільки я знаю, їх теж зупиняли, перевіряли документи, прописки. Дозволяли виїжджати тільки тим людям, які живуть у цих селах. 
 
Ми побачили, що дуже багато автомобілів розвертаються і їдуть. Вирішили, що немає сенсу втрачати час і повернулися додому. Автомобілі були спаковані, нічого не діставали, тільки продукти, щоб не зіпсувались. Запланували наступний виїзд на понеділок і до кінця дня сиділи вдома сумні. 
У неділю мені потрібно було виїхати в місто, а друзі моніторили інформацію. В телеграмі є чат "Как доехали". Там спілкуються люди, які виїжджають. Розказують, якою дорогою їхали, де їх зупиняли, де ні, що питали, діляться своїми історіями.
 
Друг побачив, що в неділю люди почали виїжджати іншою дорогою через село Давидів Брід в сторону Кривого Рогу. Я повернувся додому близько 11 години і ми вирішили терміново їхати, поки є можливість. У селі, повз яке ми мали їхати, живуть дідусь і бабуся подруги, планували заночувати там, якщо буде потреба і виїхати вранці на наступний день.
 
 
Ми також почитали, що через одне селище можна об'їхати перший блокпост, так і зробили. Перший блокпост, який нам трапився, стояв на мосту. Це було найстрашніше – пройти перший раз, тому що не знаєш, що і як. На диво, ми пройшли спокійно, нас ті падлюки навіть з Великоднем вітали, питали документи. Так ми почали проходили блокпости. 
Перед тим, коли ми виїжджали через Снігурівку, колона була величезна, сотні машин. Цього разу, коли ми поїхали в неділю, колони зовсім не було, ми дуже швиденько проходили блокпости. Не знаю, чому так, можливо, орки п'яні були, святкували Великдень.
 
Ми запаслися, купили декілька пачок сигарет і поклали на видне місце, люди писали в чаті, що так буде легше проходити блокпости. Передали бабусі подруги продукти в селі, де планували ночувати, дивимось один на одного і кажемо: будемо пробувати далі, якщо зараз так пропускають. 
 
Вони питали, чи нас ніхто не ображає
Протягом всієї дороги я не знаю точно, скільки десятків блокпостів було, мабуть, 50. Нас зупиняли мінімум разів 30. Перевіряли документи, на деяких блокпостах питали тільки паспорти чоловіків, деякі питали всіх. 
І почалося: хтось каже відкрити капот, багажник, бардачок, хтось мацає сумки, відкриває, дивиться. Хтось перевіряє документи на автомобілі. Питають, звичайно, куди їдемо. Ми говорили, що в Кривий Ріг до родичів. Один раз нас попросили підняти футболки, щоб подивитись, чи нема в нас ніяких татуювань. Я не був за кермом, їхав брат, один раз в нього взяли телефон і попросили відкрити галерею. 
 
 
Одного разу взагалі зробили таку імітацію, що взяли наші паспорти і пішли звірити їх зі списками. Вони сказали, що начальство їм сказало так зробити. Цей орк метр-півтора не дійшов до свого блокпоста, повернувся до нас і віддав документи. 
Були такі запитання: "чи ніхто вас не ображає?", "чи все в вас добре?", "а чому їдете?". Один запитував, чи розуміємо ми, що можемо туди не повернутись. 
 
Щоб виїхати, я попросив автомобіль у знайомих мого друга, а він на київських номерах. Один питався, чому немає довіреності. Я кажу, що за правилами не потрібна довіреність, щоб їхати, що є свідоцтво про реєстрацію авто і посвідчення водія. А він такий: і що, я теж можу в вас взяти і так їздити? 
 
 
Я назвав їх "музейні війська"
На блокпостах стояли "днр-рівці", тому що розвішували ці прапори радянські, понамальовували на фанерах свої "днр-рівські" кольори. Я їх назвав музейні війська, тому що вони ходили в радянських касках часів Другої світової, мали старі ремені з пряжками серп і молот. 
 
Ми їхали, а табори цих орків були в кожній лісосмузі, вони там копали собі бліндажі, халабуди робили. У нас на Херсонщині дуже багато курганів, вони навіть закопалися в курганах, вони там живуть. Дуже багато стоять вздовж спиною до дороги, типу в бойовій готовності, а стволи направлені кудись в поле. Сподіваюся, їм хоча б показали, в яку сторону автомат стріляє. 
Чим ближче до лінії розмежування, тим війська починали змінюватись, були більш професійні, якщо можна так сказати. Вже біля лінії розмежування стояв чувак в нормальній формі, нормальному шоломі, з нормальною зброєю, рацією.
 
Мені здалося, що це якісь спецвійська, тому що він більше як психолог працював. Питав: "А куди їдете? Тільки давайте чесно". На розмови витягував, хотів якимись нестандартними питаннями вивести на не заготовлені відповіді. У нас був великий плюс, що ми їхали двома машинами і на деяких блокпостах говорили, що ми разом. Повторяли ту ж інформацію, це нам зіграло на руку, було видно, що не придумали. 
 
 
Бувало, що на деяких блокпостах нам просто показували проїжджати. Було таке, що зібралась колона, вони спочатку перевіряли, потім махнули і сказали всім їхати. На останньому блокпості записали номер автомобіля і скільки людей виїхало. 
 
Ви побачите, коли зустрінете наших хлопців
У чаті писали: ви побачите, коли зустрінете наших хлопців. Ми коли побачили наших хлопців в формі з шевронами, прапорами України, чистенькі, красиві, підтягнуті, ми аж сльозу пустили. У нас перевірили документи, зустріли, привітали, сказали "Ви на підконтрольній Україні території. Слава Україні!". 
 
Вже вечоріло, але ще було світло, проте попереду була величезна колона машин, ми проходили через наш перший блокпост, просувалися вночі і спали в машинах. Наші військові попросили вимкнути вогні, фари, в селах вікна теж не світилися. Там було чисте зоряне небо, зірок так багато насипано, в місті такого неба не побачиш.
 

 
Деякі люди говорили, що там стояло кілька тисяч автомобілів. Я не можу точно сказати, але колона тягнулася через кілька сіл. Було дуже приємно, що наші військові проходили вздовж колони, ми почувались в безпеці. 
Вже коли було темно, ми побачили, як почали вилітати "гради". Ми бачили, як "гради" вилітали два рази в районі 3-4 кілометрів від нас, протягом ночі ще були спалахи з різних сторін, вибухи. Одна справа, коли ми були вдома і там був хоч якийсь підвал, а коли ми в автомобілі посеред поля, ховатися немає де. 
 
Ми так просувались до ранку, поки не зійшло сонце. Коли наші хлопці нас перевіряли, вони переглянули речі, документи, запитали, куди їдемо, де працюємо. Ми готові були все розповісти, це нормальні питання теж як від психолога, який розуміє реакції людини. Якщо я буду брехати, це ж видно. Побажали нам щасливої дороги і ми через Кривий Ріг поїхали до Одеси. 
 
Всі розуміли, що вони можуть не доїхати
Офіційних зелених коридорів з Херсонщини немає, щоб сказали: ось тут безпечно виїхати. Пробиваються нові шляхи, і вони потім закриваються. Я не розумію логіки, вони просто не випускають і нічого не пояснюють. Одною дорогою знайомий їхав, її закрили. Тут пробили люди нову дорогу, ми виїхали, і на наступний день багато хто казав, що їх вже нею не випускають. 
 
Деякі знайомі їхали іншими дорогами, вони попадали під обстріли. Тобто всі, хто їхав, розумів, що він може не доїхати. Це абсолютна правда, це може бути дорога в одну сторону. Ніхто ж не знає, може ті придурки понапиваються і самі почнуть стріляти по автомобілях. Гарантій немає ніяких. Ті два дні, які ми були в дорозі, пролетіли дуже швидко.
 
Зараз ми в Одесі, житло дали знайомі. Буває, тут їдуть автобуси і видають такий різкий звук, коли вони повітря спускають, і ти дьоргаєшся, тому що думаєш, що це десь прилетіло.
 
Ще культурний шок від того, що ти йдеш вулицею, а тут, мабуть, тисячі українських прапорів, на кожній будівлі по декілька штук. Я зрадів, коли побачив поліцію, бо два місяці її не бачив. Я виходжу вигулювати собаку, бачу поліцію і радію, бо значить все добре, значить ми в безпеці. Коли військові їдуть чи йдуть, емоції позитивні. А коли бачив російських солдатів, які ходили вулицями, почувався не те що страшно, а просто не знав, що від них очікувати. Вони ходили, гуляли, сміялися, такі брудні, замурзані, страшні.
 
У них нема землі під ногами: поради з евакуації
Головне готуватися абсолютно до всього, вони можуть перевірити телефон, ноутбук. Тому треба зачищати всю історію, фотографії. 
Не треба геройствувати. Я дуже себе стримував, але в цьому випадку розумієш, що ти нічим не допоможеш і навпаки зробиш собі і близьким гірше. 
 
Можуть ритися в сумках. У нас мовчки відкривав сумки і казав: "Ми нічого не забираємо, можемо тільки попросити". Ви ж розумієте, що це означає. Якщо він питає, чи можна взяти, йому не скажеш "не можна". Потрібно бути готовим абсолютно до всього. Ніхто не знає, що в них в голові, ніхто не знає їх мотиви.
 
Я помітив, що для цих людей, які були на блокпостах, мабуть, найбільше досягнення в житті, що їх вивезли і дали в руки автомат. Вони почуваються героями. Вони не бачили світу, не були за кордоном, не подорожували, не мали досягнень в роботі, не отримали другу, першу, третю освіти. 
 
Тому потрібно бути обережними, одягатися простіше, щоб це не викликало зайвих реакцій. Можливо, дівчатам краще не брати сережок, інших коштовностей, щоб не було додаткових запитань. Ці люди, що стояли в нас на блокпостах – це бомж-армія. Ясно, що там, на передку, де стріляють, вже абсолютно інші військові і вони знають, чим займаються. Але на блокпостах були "днр-рівці", беззубі, замурзані, затягані. 
Тому не потрібно нехтувати нічим, бути готовими до всього. Не треба з ними жартувати. Це все не призведе до нічого. У них зараз нема землі під ногами, вони всі безкарні. Відповідальності в них нема ніякої.