Сьогодні на Херсонщині квітами засівають не лише сади й клумби для краси. Іноді ними засаджують місця ворожих прильотів – там, де обірвалось чиєсь життя.
«Скільки ще цих рожевих півоній має зацвісти на місцях прильотів, щоб світ зрозумів ціну кожного нашого дня?», – задається питанням херсонка Ольга Чернишова.
«Посаджу на місці, де її вбило»
На своїй сторінці у фейсбук Ольга Чернишова розповіла історію, яку почула і свідком якої стала під час поїздки у маршрутці в Білозерку. Там вона зустріла літню жінку з великим відром півоній. Згодом виявилося: у цих півоніях – пам’ять про доньку, життя якої обірвав російський удар.
Далі – уривок допису Ольги Чернишової:
«Я сіла ще на автостанції, але через кілька зупинок зайшла бабуся – маленька, втомлена, з величезним відром розсади та важкими сумками. Я поступилася їй місцем попереду, де більше простору. Стала поруч, дивлюся зверху на її відро і раптом завмираю. Півонії. Великі, розкішні кущі, десь по пів метра заввишки. Я давно не бачила, щоб возили саме півонії, троянди чи інші квіти бачила часто, а ці…
– «Це півонії?», – тихо питаю я.
– «Так…», – відповідає вона.
Потім вона мовчить секунд тридцять. А тоді підіймає очі – і в них стільки безодні, що аж писати боляче. Вона говорить зовсім тихо, так, що чую лише я, і кілька людей, що стоять впритул:
– «В мене дочка загинула на городі від прильоту. А вона дуже любила півонії… Посаджу на місці, де її вбило».
Ми мовчимо, заціпенівши від цього шепоту.
– «Я вже посадила там червоні та білі, – продовжує вона, – і голос її здригається, а ці рожеві… вона їх понад усе любила. У мене і дочка загинула, і син…». Її очі не просто плачуть – вони кричать. Повна маршрутка людей, ми їдемо в бік Камишан, і ніхто навколо навіть не здогадується, який невидимий вантаж болю везе ця бабуся».
.
Коли квіти стають пам’яттю
Війна на Херсонщині давно змінила сенс звичних речей. Подвір’я, городи, дороги й парки стали місцями втрат. Там, де колись садили для краси чи врожаю, тепер часто з’являються квіти-пам’яті.
«Ви тільки уявіть це. Наші подвір’я та городи стали могилами. Вулиці, дороги, траси, сквери, парки – все довкола позначене війною. Хтось садить квіти для краси, щоб хоч трохи зігріти душу, а хтось щоб засіяти пам’яттю те саме місце, де обірвалося життя рідних… Земля, що мала дарувати врожай, тепер просякнута кров’ю наших людей. Скільки ще цих рожевих півоній має зацвісти на місцях прильотів, щоб світ зрозумів ціну кожного нашого дня?», – пише Ольга Чернишова.
«Ми виростимо квіти»
Історія про рожеві півонії відгукнулася багатьом херсонцям. Під дописом люди почали залишати фотографії півоній. Це – ніби мовчазний знак підтримки для тієї літньої жінки, яка втратила доньку і сина.
Разом із фото люди ділилися і власним болем:
Людмила: «Теж плачу – сина дрон вбив в Херсоні…».
Надія: «Боже, скільки біди страшної накоїли нелюди. Співчуваю Вам. Як колись мальвами повійні всівалися дороги й сади за загиблими, так тепер півоніями. Мій син мститься на фронті, але там утилізуються відходи суспільства, а у нас гине цвіт… отака нерівність».
Марина: «Які ж тільки сумні і болячі часи переживають люди нашого міста… жаль усіх, страшно за дітей… але якже боляче за батьків, які ховають своїх дітей… мабуть страшніше цього вже немає… як потім себе заставити жити далі…даже думати про це моторошно… Дуже хочеться обійняти цю жіночку і взяти собі бодай малесеньку краплинку її болю…».
Тіна: «Ми витримаємо! Ми виростимо квіти…».
Чому люди несуть квіти до місць втрат
Квіти на могилах місць чи біля загибелі – одна з найдавніших традицій. У різних культурах вони символізують пам’ять, любов, продовження життя і зв’язок із тими, кого вже немає поруч.
Квіти несуть як знак того, що людину пам’ятають. Крім того, жива рослина на могилі символізує продовження життя душі померлого.
Традиції вшанування померлих у різних народів світу суттєво відрізняються. У багатьох культурах замість квітів залишають певні символічні чи особисті предмети померлого. Наприклад, у єврейській традиції, на могили не приносять квіти. Це пов’язано з тим, що квіти швидко в’януть, а пам’ять про людину має залишатися тривкою. Замість них залишають камінці – як знак вічності. Також вони є свідченням того, що могилу провідували.
Попри відмінності, всі ці традиції мають спільну суть – зберегти зв’язок із тими, кого вже немає, і вшанувати їхню пам’ять.
Так, на Херсонщині пам’ять про загиблих під війни живе не лише в спогадах їх рідних, а й у всьому – у вирвах від вибухів, у слідах обстрілів, зруйнованих будівлях, у вибитих вікнах і потрощеному асфальті, згорілих автівках … А інколи – у рожевих півоніях, що квітнуть попри війну, нагадуючи про життя, яке триває поруч із втратами.
