Псевдоісторичний роман херсонської українофобки: в РФ представили «першу книгу, видану на нових територіях»

Першою книжкою, виданою на «нових територіях Росії» (окуповані українські території) став псевдоісторичний роман херсонки Ірини Цвєткової «Страчена двічі».

Про це повідомили прокремлівські медіа.

 

Книжку представив на 18-му міжнародному книжковому салоні в російському Санкт-Петербурзі пропагандист Олександр Малькевич. Він також розповів про свої поїздки окупованими українськими територіями. Під час цієї розповіді Малькевич видав щедру порцію нісенітниць.  

Зокрема, він заявив, що в Луганській області, «на територіях, які були під владою укрофашистів» (тобто, території, окуповані в 2022 році) в школах начебто розповідали, «що «Молода гвардія» – це був осередок юних бандерівців, які боролися з фашизмом, але за завданням Бандери».

 

 

Виходить Степан Бандера керував «Молодою гвардією» (існувала з вересня 1942 р. по січень 1943-го) з ув’язнення, бо з вересня 1941 року по вересень 1944-го перебував спочатку в німецькій в’язниці Целленбау, а потім в концтаборі Заксенхаузен.

 

Але в Луганській області під час німецько-фашистської окупації дійсно працювало українське підпілля, але воно не мало ніякого відношення до створеної радянською пропагандою «Молодої гвардії». І, скоріше за все, в школах на уроках історії учням розповідали про різні трактовки подій понад 80-річної давнини. А в світосприйнятті Малькевича напевне існує лише одна трактовка – радянська, яка згодом стала російською.

 

Обурювався Малькевич і тим, що в місті Одесі вулицю, названу на честь радянського пропагандиста Ярослава Галана, перейменували на честь героя української національно-визвольної боротьби Романа Шухевича. Навіть сказав, що «Шухевич наказав вбити Галана», хоча немає переконливих доказів, які б свідчили про пряму причетність керівництва українського підпілля до вбивства пропагандиста. Водночас є версія про причетність до вбивства Галана радянських спецслужб.

 

 

Малькевич продемонстрував своє «глибоке» знання історії, сказавши, що Ярослав Галан «представляв Україну на Нюрнберзькому процесі». Пропагандист там дійсно був, але представляв лише газету «Радянська Україна», де працював в той час.

На цій презентації Малькевич зізнався, що під час втечі росіян з Херсона брав участь в розграбуванні міста, зокрема, у викраденні пам’ятника Григорію Потьомкіну і його «мощів».

 

Щодо представленої в Санкт-Петербурзі книжки, то її авторка Ірина Цвєткова свого часу працювала технічним секретарем Херсонської обласної організації Спілки письменників України.

«Вона працювала секретарем у Микола Братана під час його головування в спілці, – розповідає херсонський поет і художник Анатолій Кичинський. – Я не знаю, чому на цю роботу взяли саме її, бо Цвєткова – людина з агресивним несприйняттям всього українського. Пам’ятаю, що з херсонських письменників з Іриною дружила лише Лада Федоровська – затята прихильниця і пропагандистка «руського миру». Щодо письменства Цвєткової, то багато років тому я натрапляв на якісь її твори, але вони не залишилися в пам’яті. Все, що можу пригадати про них зараз: це було щось дуже слабеньке літературно».  

 

Про представлену в Санкт-Петербурзі книжку «Страчена двічі» російський пропагандист Олександр Малькевич сказав:

 

 

«Сьогодні ми презентуємо книгу «Страчена двічі» Ірини Цвєткової, яка розповідає про долю 15-річної дівчини з Херсона Тамари Воскобойникової. У роки Великої Вітчизняної війни дівчина працювала на пошті в окупованому німцями Херсоні і передавала цінні відомості членам місцевого підпілля. У результаті фашисти стратили її, а пам’ять неї кілька років тому стерли з архівів Херсона. Важливо, що це перша книга, випущена на Херсонщині після її возз’єднання з Росією».

 

В деяких російських прокремлівських медіа книжку взагалі називають «першою книжкою, виданою на «нових територіях», тобто, на окупованих українських територіях, які з жовтня 2022 року Росія оголосила «своїми».

Якщо це відповідає дійсності, то виходить, що єдине, на що протягом восьми місяців спромоглись письменники і видавці на «нових територіях» – псевдоісторичний «виріб» херсонської літераторки-українофобки.

 

Щодо постаті Тамари Воскобойникової, то слова Малькевича про «стирання пам’яті» не відповідають дійсності, як, до речі, і багато чого з того, про що він говорить.

«Не стояли осторонь всенародної боротьби проти фашизму і радянські діти, піонери. 13-річна херсонська піонерка Тамара Воскобойникова працювала на поштамті. Вона систематично знищувала секретні німецькі пакети. За це її засудили до страти. «Не плачте, мамо, – писала з тюрми відважна піонерка. – Я ще жодного разу не заплакала ні на суді, ні після нього, хоч знаю, що жити мені лишилось всього 14 днів». Гітлерівці стратили юну патріотку 6 жовтня 1943 року», – йдеться в радянському видання «Історія міст і сіл Української СРСР» в томі, присвяченому Херсонській області.

 

 

Є згадки і в інших джерелах. При чому, хтось вказує, вік дівчини на момент страти – 15 років, хтось – 13. Хтось стверджує, що Воскобойникова читала кореспонденцію і передавала цінні відомості підпіллю. Хтось – що вона «знищувала секретні німецькі пакети». Згадується про щоденник, який Тамара Воскобойникова нібито вела в ув’язненні і який нібито зберігся.

 

Але усе це дуже схоже на невдалу спробу радянської пропаганди створити ще одного «піонера-героя». Є великі сумніви, що під час окупації Херсона німці допускали мешканців загарбаної території до роботи з поштою. Тим більш, що до складу Вермахту входила поштова служба «F.waffe», де, за інформацією з відкритих джерел, працювало близько 12 тисяч людей. А мешканці окупованих територій якщо й працювали на місцевих поштових відділеннях, то лише на навантажувально-розвантажувальних роботах. Відповідну інформацію теж можна знайти у відкритих джерелах.

 

Тобто, виглядає дуже нереалістичною історія про 13-ти чи 15-річну дівчину, яка в окупованому Херсоні працювала на пошті, мала доступ до кореспонденції, настільки добре знала німецьку мову і володіла такими аналітичні здібності, що знаходила цінну для підпілля інформацію.  

 

Втім, для російської пропаганди немає нічого незвичного з того, щоб створити міф і видавати за чисту монету, те, що, скоріше за все, має до реальності дуже і дуже віддалене відношення. Та й хіба може бути інакше в країні, населення якої, з великого рахунку ділиться на дві категорії: тих, хто дурить, й тих, хто хоче бути обдуреним, бо так легше жити.