Багатодітна родина Дідіченків із села Садове, що за 20 кілометрів від Херсона, три тижні тому залишила дім та приїхала до Житомира. В інтерв'ю кореспондентам Суспільного розповіли, що за час, прожитий в окупації, натерпілися, бо російські війська влаштували терор – проводили обшуки, забирали техніку та речі і навіть курей пакували собі у мішки.
 
Матір трьох дітей Олена Дідіченко каже, що у їхній родині ранок 24 лютого почався о пів на шосту з дзвінка її подруги, котра повідомила, що почалася повномасштабна війна. Олена подзвонила ще одній своїй подрузі, а у відповідь почула крізь плач фразу: "Чонгар весь горить". Олена дізналася, що на Херсон із Криму суне колона танків. Через чотири години ворожа техніка була вже за 10 кілометрів від їхнього дому – бої тривали на підступах до міста.
 
 
"Наше село знаходиться за 15-20 кілометрів від Херсону, – розповідає Олена. – Вони перекрили нас одразу, почалися бої на Олешківському мосту. Одну ніч ми переховувалися у погребі. Моя найменша чотирирічна дитина якраз у той час хворіла на коронавірус, тому ми не могли довго перебувати у холодному підвальному приміщенні. Ситуація була важка. Ми не розуміли, що робити. Вибухи було чутно один за одним. До того ж, за кілька кілометрів від нашого дому – військова частина. Всі ці вибухи, артилерійські постріли ми відчували на собі. Від вибухів здригалися. Було дуже страшно".
 
Після того, як у село заїхали окупанти, життя стало нестерпним, говорить чоловік Олени В'ячеслав.
"Найстрашніше було спочатку, коли заїхали перших десять ворожих машин, в кожній з яких було по десять окупантів. Почалися обшуки. Все село перешерстили, всі вулиці. Зайшли у кожну домівку, були у кожному підвалі, на кожному горищі, залізли у кожну шафу. Перевіряли телефони. Лячно було. З хат повиносили все, що в розетку встромляється. Навіть дивани тягнули до залізниці, щоб потім додому переправити. До нас у село заходили. Автомобілі, мопеди забирали, курей навіть в мішки пакували", – каже В'ячеслав.
 
"Чому ми виїхали? Та тому що буквально останні три-чотири тижні вони знахабніли – ходили по будинках, блокпости скрізь ставили. В мені вони посіяли невимовний страх. Отак ходиш по місту, а вони тобі назустріч сп’янілі з автоматами. Не знаєш, чого чекати від них. Отаке воно життя в окупації. Ще й морально важко", – говорить Олена.
Покидати рідний дім родина Дідіченків, попри все, не збиралася. Вони посадили та обробляли город. Та потім обоє втратили роботу, а гроші стали закінчуватися. Насаджена росіянами влада почала блокувати банківські картки, закривати українські банки, обмежувати виїзди, розстрілювати та викрадати людей. Рішення про виїзд, кажуть, ухвалили миттєво, бо страшно було не за себе, а за дітей.
 
.
 
"Основна причина, що підштовхнула нас до виїзду – це те, що треба було вивозити мого старшого 17-річного сина. Він вступив до університету і я дуже боялася, щоб отак серед ночі не прийшли і не забрали його кудись або ж не викрали. Скільки таких випадків у нас було! Та й за молодших хвилювалася. Христинка дуже хворіє. А купити ліки, звернутися до лікаря, викликати швидку стало зовсім неможливим. Коли ми приїхали вже на наш, український блокпост, ми плакали від радості. Правда, що люди писали в соцмережах, що на підконтрольній українській території навіть дихається по-іншому. Вільно і добре", – говорить Олена.
 
За два тижні, кажуть Дідіченки, вже звикли до Житомира, як до свого міста. Разом з тим, вірять, що вже скоро, після перемоги, зможуть знову повернутися додому.
"Дуже хочу повернутися додому, адже як би там не було і куди б ти не їхав, ти завжди залишаєш вдома частинку себе", – каже Олена Дідіченко.