Евакуація з-під обстрілів: куди їдуть херсонці?

Держава пропонує жителям Херсона, які рятуються від російських обстрілів, житло на Хмельниччині. Журналісти DW разом з херсонцями пройшли шлях евакуації з міста на Захід України.

На вулицях Херсона порожньо. Крамниці зачинені, біля поодиноких відкритих аптек юрмляться літні люди. Поруч з пошкодженим після обстрілу центральним ринком кілька десятків людей продають городину і генератори. Час від часу чути канонаду артилерії. Через два місяці після деокупації Херсон нагадує місто-привид.

За даними комендатури оборони Херсона, до війни в місті проживали 330 тисяч людей. Станом на початок 2023 року лишилося не більше п'ятої частини - близько 60 тисяч.

 

Щодня по обіді на міському вокзалі Херсона стає людно. О 15:50 відправляється єдиний потяг, який курсує до міста, - "Херсон-Київ". До нього приєднані три евакуаційні вагони, які прямують до Хмельницького. Провідники розповідають, що після кожного руйнівного обстрілу міста охочих евакуюватися стає більше.

 

 

Перед посадкою на потяг людей реєструють волонтери, адже квитків на евакуаційний рейс немає. Далі херсонці проходять так звану фільтрацію - військові вивчають їхні документи, перевіряють, чи не перебуває людина в розшуку. Потім пасажири евакуаційного рейсу отримують пакунки з гуманітарною допомогою: продукти швидкого приготування, консерви, печиво, напої.

 

"Це окопи наші. Блокпост наш", вигукує 14-річний Назар Іванчук, коли потяг минає українські позиції під Херсоном. Його родина - мати, батько, бабуся і два молодших брати через постійні російські обстріли виїхали з села Токарівка, що вище по Дніпру від Херсона. "З листопада немає нічого: ні води, ні світла", розповідає бабуся Валентина. Її донька Тетяна додає: "До останнього сиділи. Але там не можна вже було залишатися".

 

Оксана з чоловіком Сергієм і котом Феніксом жили в селищі Антонівка, біля славнозвісного мосту. Після "прильотів" у сусідні двори вони наважилися виїжджати. "Коли ти боїшся бути в будинку, боїшся вийти на вулицю, спиш у підвалі - це не життя", каже Оксана.

У сусідньому купе херсонець захоплено розповідає про свої експедиції і наукові відкриття - у Дніпрі біля Херсона кілька років тому він знайшов вид рака, який вважався вимерлим. Потім чоловік показує фотографії свого зруйнованого будинку. "Меблі, документи, роботи за десять років, обладнання водолазне… Усе попіл".

 

 

Після ночі в дорозі евакуаційні вагони прибувають до Хмельницького. На залізничному вокзалі переселенці з Херсона проходять ще одну реєстрацію, щоб заявити, чи потребують житло, і отримати одноразову допомогу для людей з деокупованих територій: дві тисячі гривень на дорослого, три тисячі - на дитину.

 

Оксана з чоловіком Сергієм і котом Феніксом жили в селищі Антонівка, біля славнозвісного мосту. Після "прильотів" у сусідні двори вони наважилися виїжджати. "Коли ти боїшся бути в будинку, боїшся вийти на вулицю, спиш у підвалі - це не життя", каже Оксана.

У сусідньому купе херсонець захоплено розповідає про свої експедиції і наукові відкриття - у Дніпрі біля Херсона кілька років тому він знайшов вид рака, який вважався вимерлим. Потім чоловік показує фотографії свого зруйнованого будинку. "Меблі, документи, роботи за десять років, обладнання водолазне… Усе попіл".

 

Після ночі в дорозі евакуаційні вагони прибувають до Хмельницького. На залізничному вокзалі переселенці з Херсона проходять ще одну реєстрацію, щоб заявити, чи потребують житло, і отримати одноразову допомогу для людей з деокупованих територій: дві тисячі гривень на дорослого, три тисячі - на дитину.

 

 

У цьому ж автобусі їде й родина Іванчуків, які евакуювалися з Токарівки. 14-річному Назару подобається, що "є світло і всюди купа руху". Його мама Тетяна і бабуся Валентина теж не скаржаться: "Тихо, ніде не стріляють, наче і війни немає".

 

У школі села Борщівка місцеві зустрічають херсонців гарячими домашніми пиріжками й борщем. Поки переселенці не отримають статус ВПО (внутрішньо переміщених осіб), їх раз на день безкоштовно годуватимуть обідом. Городоцька громада, до якої належить село, також безоплатно видає одяг, засоби гігієни і продуктові набори на місяць.

 

Борщівська школа - це невелика одноповерхова будівля. Влітку у школі зробили косметичний ремонт, встановили душові, бойлери, пральні машини, спільну кухню. У кожному класі розмістили по шість-десять ліжок, стільці, стіл і шафу. У деяких кімнатах уже живуть люди: чоловіки і жінки окремо, або ж кілька родин в одному класі.

 

 

Секретарка Городоцької міської ради Олена Гріх розповідає, що за бажання люди зможуть перебувати в Борщівській школі скільки буде потрібно, адже вона не працює ще з 2018 року і не відновлюватиме роботу. Щодо деяких інших шкіл і дитсадочків громади, де вже живуть переселенці, такої впевненості немає, пояснює чиновниця: "Якщо ми відновимо навчальний процес, люди там не зможуть проживати. Ми будемо їх просити відшукати собі інше місце для проживання, бо діти мусять отримувати освіту".

 

Поки новоприбулі переселенці розташовуються на новому місці, діляться різними першими враженнями. Валентині, яка приїхала з маленькою донькою і мамою, не сподобався вид на кладовище з вікна кімнати в школі. "Можна пару ночей переспати і щось шукати далі", говорить жінка.

 

"Спокійні, що не будемо чекати, де воно прилетить", каже Тетяна Іванчук. Вона разом з трьома дітьми, чоловіком і мамою сподівається залишитися на Хмельниччині надовго.

Олена Гріх з Городоцької міської ради розповідає, що більшість переселенців згодом орендують окреме житло, влаштовуються на роботу: вчителями, лікарями, на місцеві ферми й господарства. За даними на кінець 2022 року, на Хмельниччині живуть уже близько 150 тисяч вимушених переселенців. Загалом по Україні лише офіційно такий статус мають майже п'ять мільйонів людей.