Сооснователь Ethereum Виталик Бутерин недавно запостил твит, из-за которого члены криптосообщества задумались: что должно произойти? 

Сейчас ситуация на крипторынке совсем непонятная. На прошлой неделе кризис ликвидности, с которым столкнулась криптобиржа FTX, перешел от слухов и спекуляций к реальности. Сэм Банкман-Фрид заявлял, что все в порядке, а компания Binance как раз собиралась приобрести FTX. Затем сделка была отменена, а Чанпенг Чжао сообщил о нецелевом использовании FTX средств клиентов и правительственном расследовании. 

На рынке всё ещё медвежий настрой: стоимость криптовалют меняется каждый день; один инвестор становится богаче, а другой – оказывается за бортом. Чтобы оставаться “на плаву” стоит пользоваться доверенными крипто-платформами. Рекомендуем сервис Crybex – обменник криптовалют, который поможет совершить операции с криптоактивами в несколько кликов.

Бутерин, один из самых заметных представителей криптовалютной сферы, написал в Твиттере, что он слышал о какой-то “виноградной лозе" о "важном" предстоящем событии, хотя и не сообщил никаких конкретных деталей. Криптовалютное сообщество явно озадачено этим странным твитом и все еще пытается определить, пошутил ли Бутерин или в этом был заложен скрытый смысл. Но а если вы не в курсе этой суматохи, но решили купить эфир, то сейчас самое время.

Завуалированное предупреждение или нет, но твит Бутерина появился после того, как Пол Грэм, известный предприниматель и венчурный капиталист, заявил, что криптовалютная экономика вот-вот столкнется с "системным риском", основываясь на информации, которую он услышал от "надежного" человека.

Скорее всего, Бутерин решил подшутить над Грэмом и его непонятном предупреждении об очередном грядущем крахе. Несмотря на то, что твит Грэма был воспринят криптовалютным сообществом как бессмысленное нагнетание страха, есть опасения, что шокирующий крах багамской криптобиржи FTX и ее бывшего генерального директора Сэма Бэнкмана-Фрида может затронуть и другие крупные компании.

 

Чтобы оккупанты грабили музеи – такого в Херсоне не было со времен Второй мировой войны, когда немецко-фашистские войска разносили музеи и библиотеки. Через 70 лет представители российского государства «с лучшим в мире образованием и самыми начитанными людьми», не боясь сравнения с фашистами, выкрали ценные экспонаты и увезли их в Крым. Что это – варварство, жадность, зависть – разбиралась «КП в Украине».

 

До оккупации в фондах краеведческого музея насчитывалось более 173 тысяч музейных предметов, среди которых одно из лучших в Украине археологических собраний с находками, которым более 7000 лет: коллекция монет античных городов Северного Причерноморья, комплект образцов холодного и огнестрельного оружия XVI – XX веков, скифские золотые украшения, древнегреческие мраморные скульптуры… А также экспозиция, посвященная основанию Херсона, коллекция флоры и фауны, созданная известным ученым-биологом Иосифом Пачоским, и даже 30-метровый скелет кита – всего не перечислить, но можно понять, что оккупанты забрали с собой уникальнейшие предметы. Но в первую очередь их интересовало… оружие. Да-да, старинное и давно ставшее музейным экспонатом.

 

 

- Они забирали антиквариат и оружие. Например, у нас было охотничье ружье Иосифа Пачоского, изготовленное в конце XIX века. Забрали! - рассказал «КП в Украине» бывший сотрудник краеведческого музея Михаил Пидгайный, который сейчас помогает коллегам в восстановлении. – Также обчистили полностью выставку, посвященную греко-римской культуре, вынесли почти весь лапидарий (хранилище каменных артефактов), оставив только крупные изваяния, которые тяжело было тащить. Наверное, по этой причине они не забрали довольно ценный каменный экспонат.

 

По мнению специалиста, грабителями руководили люди, знающие толк в археологии и в музейном деле. Возможно, это сотрудники крымских музеев, которые буквально пальцем показывали, что брать, а что интереса для них не представляет. Проигнорировали оккупанты и отдел природы музея, который находится в отдельном здании на улице Театральной.

 

- Но они взламывали двери везде, где только можно было, хотя найти ключи и нормально открыть не составило бы труда. У нас в музее была «золотая комната», которую незадолго до войны начали ремонтировать. Сотрудники аккуратно переместили оттуда все экспонаты. Так что оккупанты без толку ломали двери, пытаясь попасть в место, по их мнению, набитое золотыми артефактами. Зря, только новую дверь повредили, - сокрушается Михаил Пидгайный.

 

 

Возможно, все дело не только в варварстве, но и в банальной зависти крымских музеев к херсонским коллегам, обладающим богатейшими экспозициями? Михаил Пидгайный уверяет: у настоящих профессионалов музейного дела зависти к коллегам не бывает.

 

- Все понимают, что музейные коллекции – это единый организм, который нельзя разрывать. И утерянные предметы всегда с радостью возвращают. Например, наш Херсонский краеведческий пострадал в 1943 году, он был разграблен немцами и вывезен в Германию. И спустя несколько десятков лет кто-то из археологов увидел в берлинском музее предметы из Херсона. Их немедленно вернули, - рассказывает специалист. – Все музейщики нацелены на то, чтобы коллекции не разрывались и оставались в тех музеях, где их собирали. Кража коллекции, в которой участвовали крымчане, – это не только уголовное, но и профессиональное преступление!

 

При этом оккупанты сообщали, что вывозят коллекции херсонских музеев ради спасения – дескать, эвакуация. Возможно, экспонаты хранятся где-то в Геническе, куда переместились сбежавшие из Херсона коллаборанты. Но не факт, что мы вообще увидим когда-нибудь эти коллекции - крымские «сотрудники музеев» могут положить глаз, скажем, на вещи эпохи древнего Пантикапея (сейчас это город Керчь).

 

 

Этот музей также оплакивает потерю своей коллекции, разграбленной и вывезенной в неизвестном направлении. Как говорит его директор Алина Доценко, коллекции Херсонского художественного, может, и не самые большие, но самые отборные.

- Для меня всегда было главным не «сколько», а «что», не количество, а качество, - говорит руководитель музея, которая возглавляет его уже 35 лет. – То, что было у нас, не было ни в одном музее в областных центрах Украины, да и не во всех киевских музеях. Майолика Врубеля, голубая и цветная, лучшие произведения Николая Пимоненко («Пасхальная заутреня», «Колядки»)… У нас были произведения лучших художников XVII – XXI века. Некоторые произведения у нас просили британцы, итальянцы, немцы, французы… Какая у нас была Италия XVII – XIX веков, какие иконы XVII века! У нас было 19 работ Михаила Шибанова, резной позолоченный иконостас его работы…

 

Алина Доценко также уверяет: грабили музей не только «орки», но и бывшие сотрудники учреждения, показавшие, что где лежит. В краеведческий музей оккупанты ворвались 1 марта, в художественный – 17 июля. До этого времени с начала оккупации Доценко убеждала захватчиков, что музей находится на ремонте и никаких музейных ценностей здесь нет (музей действительно закрыт на ремонт с ноября 2021 года).

 

- К сожалению, перед ремонтом нам никто не помог вывезти коллекцию, которую мы упаковали и подготовили к перемещению, - сетует директор музея.

 

 

Сотрудники-коллаборанты двух музеев – художественного и краеведческого – спелись на почве любви к «Россия тут навсегда» и заявили в комендатуре, что директор худмузея водит «освободителей» за нос. Дескать, коллекция на месте и ждет, когда ее вывезут.

 

- Коллаборантка Кольцова вместе с новым «директором» краеведческого музея (певицей из кабачка) в сопровождении вооруженных людей и фээсбэшников взяли ключи от фондов и вскрыли хранилище музея. 60 человек бурятов пять дней грузили бесценные экспонаты в огромные фуры, которые стояли у музея. В Симферополе выгружали и бросали, словно мусор, - рассказывает Алина Доценко.

 

Оккупанты вывезли из художественного музея более 15 тысяч экспонатов, не забыв прихватить сантехнику и мелкую бытовую технику. Если с последним все понятно, то где и как увидят свет украденные музейные коллекции – неизвестно. Вернуть их, по мнению сотрудников музеев, невозможно. Осядут ли они в частных коллекциях, владельцы которых не брезгуют краденым – вполне возможно, ибо ни на какие профессиональные выставки или авторитетные художественные аукционы они не попадут.

 

Якісні навушники є гарним доповненням до комп'ютера. У хвилини дозвілля вони дають можливість насолодитися улюбленою музикою, прослухати аудіокниги, дивитися фільми, просто працювати під мелодію. Зручність використання маленьких помічників найчастіше обумовлюється конструктивними особливостями.

 

Після 24 лютого життя багатьох українців зазнало змін. Декому довелося залишити свою домівку, аби врятуватися від війни. Сергій – хлопець, який зміг виїхати з окупованої Каховки. Однак він і досі пам'ятає всі жахи життя під контролем росіян.

До повномасштабного вторгнення Сергій жив у Каховці. Хлопець не хотів залишати рідне місто і його лякала сама дорога. Однак життя в окупації він теж не розглядав. Свою історію Сергій розповів 24 каналу в межах проекту «Свої».

 

Нещодавно хлопець закінчив університет і працював викладачем. Він навчав дітей програмуванню. Наш герой зі щирим захопленням розповідає про своє покликання. Він вірить, що незабаром повернеться додому.

«У мене все життя було бажання викладати дітям. Мені дуже це подобалося. Це були діти, заради яких я був готовий їхати в інше місто, аби провести урок. І це той шматочок, який війна у мене забрала. Зараз мені цього дуже бракує», – розповів Сергій.

 

 

Війну я зустрів вдома, у своїй квартирі. Я зранку перевірив новини і подумав, що це жарт, не вірив спершу. Десь о 9-10 ранку почали писати, що росіяни за 10 кілометрів від нас. Коли вони зайшли в Нову Каховку, то Каховку фактично відрізали. Тобто ти типу не в окупації, але в блокаді – ні туди ні сюди.

 

У перший день у мене було прання. І мені тоді було все одно, що почалася війна. А що робити, сидіти і панікувати? Я тоді зрозумів, що все одно не зможу виїхати. Треба було думати про виїзд ще до 24 лютого.

 

Це нагадувало мені початок пандемії. Потрібно було піти скупитися, бо ніхто не знав, що буде далі. Ми розраховували на те, що треба буде сидіти вдома дуже-дуже довго. Так подумало все місто, тому розкупили все, що було, і стався дефіцит, були пусті полиці.

 

 

Чомусь всі відразу розкупили борошно. Воно зникло найпершим. Люди стояли у величезних чергах за ним. Навіть я там стояв. Я знав, що в мене знайомі хотіли спекти булочки для місцевих волонтерів, які планували займатися правопорядком. Бо з самого ранку у місті зникли всі поліцейські та військовослужбовці. Тому місцеві вирішили взяти владу у свої руки, їх називати теробороною, хоч у них і не було зброї.

 

Тому я хотів взяти те борошно, щоб потім з нього щось спекли. Багато продуктів відразу стали дефіцитом, а раніше ми навіть на них могли не звертати увагу, бо вони завжди були на полицях магазинів. Тому мені це нагадало початок 90-х. Коли багато чого немає, зв'язку немає, інтернету теж. Наче в якийсь Радянський Союз тебе відправили. Було місто, де було все, і тут різко це все закінчилося.

 

Ми чули вибухи. Моє місто десь за 12 кілометрів від ГЕС, а в тому районі були різні бої. Тоді не було нормальної інформації, був хаос. Ми зрозуміли, що як таких місцевих ЗМІ у нас майже не існувало. Тоді з'явилася велика кількість телеграм-каналів і там писали про те, що ГЕС то забрали, то відбили. У самій Каховці майже не було вибухів. Напочатку вторгнення окупанти знищили лише один сарай у нашому місті, і то я навіть знаю де це. Я не знаю чи то була випадковість, чи цілеспрямовано.

 

 

Також люди не довіряли місцевій владі. У нас за декілька місяців до війни вирубали певну ділянку лісу. Тоді ж сказали, що це було необхідно. І от коли росіяни заїхали в місто, то вони запитали, де недавно вирубували дерева в лісі. Певний час там стояла їхня артилерія. Але це було лише декілька тижнів, бо схоже, що вони отримали кілька прильотів від ЗСУ. По периметру лісу росіяни все замінували. Тому ніхто не знав, чи ховали вони щось там. Знаю, що якась людина вигулювала там собаку і підірвалася на одній з мін.

 

Я прожив в окупації три місяці. У мене було відчуття, наче я перебуваю в клітці. Місто було фактично заблокованим. Якщо хочеш кудись виїхати, то скрізь були блокпости. Звичайно були випадки, коли люди зникали. Могли десь в темряві їх викрасти та вивести.

 

Їх викрадали через їхню позицію?

Так. Я ще пригадав, що у перші дні ми виходили на мітинги. На них була присутня місцева влада. Там виступила одна бабуся, вона поетеса. На одному з цих мітингів вона зачитала свій вірш про окупантів. Там навіть не було жодного образливого слова. У цей же вечір росіяни прийшли до неї додому. Добре, що її там не було. На подвір'ї її будинку встановлені камери. Тому дуже цікаво, як же окупанти дізналися, де живе якась там бабуся? Тому була велика недовіра до місцевої влади, всі думали, що вони передають багато інформації.

 

 

Окупанти в першу чергу шукали поліцейських, військових, тих, хто був в АТО. У моєму дворі жили два моїх друга з дитинства, які пройшли через війну. Постійно за них переживав, намагався допомогти. І от історія: я доходив до будинку, коли мені зателефонував один з цих знайомих. Він побачив мене з балкону. Запитав відразу, чи не бачив я «гостей». Я спершу навіть не зрозумів, про що він. Виявилося, що його мати бачила машину з буквою Z, спереду там сидів чоловік з папірцем. Тоді їй здалося, що вони когось вишукують, і в тому списку вказані всі дані тих, хто їм був потрібен. У цей день вона відправила свого сина десь за місто. А наступного дня до неї прийшли з обшуками. Вони перерили в її квартирі все, шукали сина.

 

Я чув неодноразово, як місцеві шукали своїх рідних. Так, люди зникають. У мене самого було дивне відчуття, я розумів, що мене також можуть викрасти. Тому коли я бачив росіян, то обходив їх. Я ходив різними вуличками про які вони не знали.

 

Мені хотілося чимось займатися в окупації. Робота в мене була, але вона забирала не так багато часу. Я хотів займатися якимось волонтерством. Я знав, що поруч зі мною живе самотня бабуся і я привозив їй продукти. Також шукав медикаменти для інших людей похилого віку. Дістати ліки було доволі складно. Постачання не було, а ліків з кожним днем ставало все менше.

 

Ти міг стояти в черзі декілька годин, аби потім почути, що ліків, які тобі треба – немає. Ти йдеш в іншу аптеку, там може бути те саме. Потім на аптеках почали писати оголошення про те, яких саме ліків не було. Від нестачі ліків стан людей погіршувався, це правда. Деколи в це важко було вірити, що таке можливе у XXI столітті.

 

В якийсь момент я навіть вирішив піти в фітнес-клуб. Люди намагалися якось виживати і зберігали свій бізнес. Доволі цікавий момент, коли майже не було інтернету, то зріс попит на диски, DVD-плеєри. Тобто повернення у якісь 90-ті. У мене був знайомий, який так заробляв гроші – він завантажував на флешки та диски фільми. Люди масово почали скуповувати різні дивні речі, які раніше нікому не були потрібні. Я наче в СРСР побував.

 

З геріатричного пансіонату депортували людей з інвалідністю, які там проживали. У мене там була подруга, вона розповідала, що звідти вивозять людей. Я давно не маю з нею зв'язку. Не знаю, як вона та де зараз.

 

Коли я виїжджав, залишив свою квартиру сусідам, які вивезли з Маріуполя своїх рідних. Цим людям треба було десь жити. У мене ще були коти, то я залишив їх на них. Декілька днів тому їх депортували в Краснодарський край. Я сумніваюся, що це було добровільно. Скоріш за все, це був психологічний тиск. Тому що в них залишилися рідні в Маріуполі, їм могли багато чим погрожувати. Вони чекають, поки їх там кудись поселять.

Люди, яких вивезли насильно, не можуть потім самостійно покинути кордон. Їх можуть просто не випустити.

 

Тепер за квартирою слідкує інша сусідка. Мій будинок розташований між школою та елеватором. І там, і там живуть росіяни. Тому мені відомо, що вони також заселяються і в мій будинок.

Вони це робили давно, ще коли я жив там. Вони зайняли круглий будинок, він єдиний в Каховці і розташований на виїзді з міста. Це найближчий будинок до Нової Каховки.

Певний час росіян в місті майже не було. Основний їхній штаб базувався у Новій Каховці. Вони повиселяли звідти частину людей. Це було зручно їм у плані добирання. Але останнім часом все більше історій про те, що вони виселяють місцевих. До прикладу, є одна вулиця, найближче розташована до берега, то звідти всіх людей вивезли.

 

Тоді, як я був, то небагато. Переважно вони оберігали колаборантів, які працювали на них.

 

Ні. Всіх алкашів зібрали. Не було такого тотальної співпраці з ворогом. Не було таких зовсім проросійських людей, це були більше прорадянські люди, які хотіли повернути Лєніна. Вони хотіли повернути цю всю радянську спадщину, яку ще не знищили в місті. Колаборантами стали ті, хто постійно кричав, як же добре жилося при Союзі.

 

Був ще також готель, куди заселили росіян. Вони себе там так безкарно відчували. От вони ходили в цей готель митися, а ночували в іншому приміщенні. І от один із них іде в майці, в трусах, з тазиком із пранням, і в нього ще висить автомат. Оце так він йшов по центру міста.

 

У мене був знайомий, який знав когось з окупантів, він їм навіть допомагав колись. Він попросив, щоб я сходив з ним додому. І тут по дорозі він починає вітатися з тою руснею. У мене був тоді шок, я не знав, що робити, думав про те, щоб втекти.

 

Він вирішив мене познайомити з ними і сказав: «Це той, що "Слава Україні" каже». Я був у ступорі.

А та русня мені каже: «Ну норм, він любить свою країну. Ми от кажемо "Слава Росії"». Ті росіяни були дуже дивні, вони майже всі були без зброї, по декому було видно, що вони щось приймають. Вони там ледь не молилися на свого Путіна. Мені ж вони порадили вчити історію. Розумієте, це люди, які відірвані від реальності.

 

Потім мого товариша відправили за самогоном, а мене залишили в заручниках. Я сидів з дядьком Андрєєм, йому десь під 50, він був їхнім командиром. Це була єдина людина зі всіх у військових обладунках: з автоматом, навіть в касці. Він мені щось розказував про свій Урал, як йому добре там, а тут все погане. Я намагався з ними поговорити про те, чого вони взагалі до нас прийшли. Ну він мені розповідав якісь нісенітниці. Мовляв, якби вони не прийшли, то прийшло б НАТО.

 

Ми ще говорили про нафту, коли я їм сказав, що в Саудівській Аравії її більше ніж в Росії, то це його влаштовувало, але коли я казав, що у США більше, то в нього починалася істерика. Це було в той період, коли росіяни втекли з Київщини. Він розказував байки про те, що Зеленський нібито підписав якийсь документ про перемир'я, тому Росія зробила «жест доброї волі», а наш президент їх «обманув». І в цей момент він же каже, що в них все вирішують самі росіяни. Ну він же сам собі суперечить. Вони скаржилися на харчування. І цей дядя Андрєй мені ще пропонував роботу у них. Він здивувався, що у мене є робота і мені платять за неї гроші.

 

От ти з ним розмовляєш, і в один момент він може сказати, що ви – «половина г*вна». Тобто ви ще не г*вно, так він називав більшість українців, а половина. Не дуже приємно було спілкуватися. І якби у нього не було автомату, то я б з ним не сидів.

 

Постійно. Вони грабували великі підприємства, як от «Чумак». Я чув, що його зараз повністю розграбували. Їх цікавив алкоголь, вони шукали його по магазинах. Спершу вони все купували у місцевих, бо мали гривні.

 

Я бачив ті гроші, вони були складені, як в банку. Ну тобто копієчка до копієчки, вони були складені в такі пакетики. Тобто вони обікрали якісь банкомати, каси.

 

Також на початку окупації в дефіциті була готівка. У багатьох були гроші на картках. Але їх ти не міг використати, бо не було ні інтернету, ні зв'язку. Одразу з'явилися люди, які за певний відсоток давали тобі готівку. Я вважав це мародерством. Мені пощастило, що я мав велику суму готівкою. Це був важливий ресурс. Я давав її своїм друзям, які не могли особливо кудись вийти, без відсотків.

 

Скоро почав зникати зв'язок, довше за всіх операторів жив lifecell. Відразу з'явився попит на їхні сім-картки. Хтось продавав їх по 3-5 тисяч. Я продав 2 сім-карти по 50 гривень за штуку. Потім я дізнався, що їх перепродали окупантам. Я хотів допомогти людям, а вони таке зробили.

Тоді я знайшов сторінку «Спротив» і скинув туди ці номери. Сподіваюся, що їм це знадобилося. Також я надав їм й номери деяких колаборантів.

 

Перші тижні було дуже важко. І на це також вплинула паніка людей. Річ у тім, що у самій Каховці мало що вироблялося. Ну звісно, якщо не брати до уваги «Чумак». Я вам більше скажу, на цьому підприємстві тривалий час були запаси кетчупу, макаронів та іншої продукції. Багато продукції роздавали. У мене друг раніше там працював, він казав, що запасів «Чумака» могло б вистачити Каховці на декілька років.

Смішна ситуація, що у Каховці, мабуть, були єдині аптеки, де продавали кетчуп. У певний момент, коли зовсім не було медикаментів, треба було щось продавати, тому там на вітринах був кетчуп.

 

Пригадую, як у перші дні одразу розкупили все з АТБ. Потім почали щось постачати, але скрізь були величезні черги. Потім ситуація дещо стабілізувалася, у місті не було проблем з овочами та фруктами. Це все через те, що самі ж жителі Херсонщини продавали свою продукцію. У нашій області багато хто цим займався та займається. В якийсь момент редиска почала коштувати 2 гривні за кілограм, тому що її було дуже багато. Картопля була не дорогою. Все, що вирощувалося в області, було дуже дешевим. А от якщо ти хочеш апельсин, то він коштував десь в 4 рази дорожче, ніж це було до 24 лютого.

 

Також привозили продукти з Криму. Але чесно скажу, якість була жахлива. До прикладу, моя подруга годувала свого кота лише кормом. Він постійно блював через нього. Також було важко знайти для тварин якийсь наповнювач. Навіть якщо воно було, то коштувало скажених грошей.

 

У вас є рідні чи знайомі, які залишилися в Каховці? Що вони розповідають про життя в окупації?

Важко. Всі показники життя, які були до цього, стали набагато гіршими. Там зараз живе багато людей, які не місцеві.

 

Моя мати виїхала задовго до мене. А я не дуже хотів виїжджати. Мені було моторошно від самого процесу виїзду, їхати через лінію бойових дій. У певний момент у моєму будинку стало багато колаборантів. У мене є сусідка знизу. Раніше я багато чим допомагав їй, часто приносив продукти. Потім їй щось намалювали на дверях. І чомусь зі всього будинку вона вирішила, що це я. Можливо, це через те, що я єдиний в чаті ОСББ пишу українською мовою. І це теж вплинуло на моє рішення.

 

Довгий час у місті ловив Wi-Fi у деяких районах. Там збиралося багато людей. Я стежив за деякими журналістами, які радили виїжджати. Я чекав певного моменту, аби їхати не з перевізниками, які беруть великі кошти, а з кимось зі знайомих.

 

Потім деякі мої знайомі теж вирішили виїхати, у них було місце для мене. Я вирішив залишити своїх котів та квартиру на тих сусідів. Зібрав рюкзак, взяв ноутбук. А що мені ще треба для життя? А ще я взяв дві сумки-передачки для знайомих. Про себе я чомусь думав в останній момент.

 

Ми поїхали до Василівки і добралися туди десь за 4-5 годин. Проїхали до 20 російських блокпостів. Там вже стояла величезна колона. У Василівці ми були 4 дні. Кожен день ми стояли на одному блокпості. Ми розстеляли скатертини посеред поля, влаштовували собі пікнік. Люди знаходили можливість жити, де б вони не були.

 

Був повний хаос, не було зрозуміло куди їхати. Найдовший блокпост був перед виїздом з Василівки. Там була якась розбомблена шашлична, але з пічкою. І от люди з колони в ній збиралися, діставали їжу, робили чай. Навіть за таких обставин всі шукали можливість зробити людські умови.

 

Виявилося, що це був не останній блокпост. Найбільше мене здивувало, що на узбіччі була розбита машина з трупами. Скільки вона там стояла – невідомо. Росіян це ж взагалі не хвилювало. Спати з цим смородом було просто неможливо, колона мала розділитися на дві частини, щоб по центру була та згоріла машина.

 

У Василівці ми познайомилися з родиною з Маріуполя. У них в черзі померла бабуся. Частина з них повернулася назад. А ще їх «кинув» автобус, який виїхав з Бердянська. То ми їх забрали до себе.

На останньому російському блокпості я побачив єдиного військового, який був у військовій амуніції. І от він мені каже: «Ви ж знаєтє, што вас отправят в тероборону на мясо?»

 

Все ж, вам вдалося вибратися з окупації. Як вам Київ, вже вдалося облаштуватися в столиці?

Я перший час був у Запоріжжі. Потім поїхав до Києва, у мене тут є родичі. Я зразу облаштувався. Найприємнішим було те, коли мені дали поличку. Тут такий контраст, коли в тебе є житло, купа різних речей, а потім все це вміщується в один рюкзак. І от мені дають полицю як раз під розмір рюкзака. Це було так мило. Я почав знову вчилися, дізнався про різні волонтерські організації, продовжую писати тексти.

 

Каховка наразі ще перебуває під російською окупацією. Однак українські військові кілометр за кілометром звільняють наші міста й села й неодмінно звільнять і рідне місто Сергія. І тоді Каховка знову повернеться під український прапор і в цивілізацію, яку забрали окупанти.

 

Попри тривалу окупацію південного українського міста Херсон, російські загарбники не могли почувати себе там у безпеці. Результатом діяльності українського руху спротиву стала ліквідація не лише численних російських військових, але й політичних ставлеників Москви.

Про історії українських партизанів – далі у матеріалі CNN.

 

Двоє російських солдатів йшли вулицею Херсона весняного вечора на початку березня, всього через кілька днів після того, як Москва захопила українське місто. Тієї ночі температура все ще трималась нижче нуля, а електрику відключили, залишивши місто в повній темряві, коли солдати повернулися до табору, випивши кілька напоїв.

Коли один зашпортувався, інший зупинився, щоб справити нужду на узбіччі тротуару. Раптом йому глибоко в праву сторону шиї встромили ніж.

Він упав на траву. Через декілька хвилин другого російського солдата, який був у стані алкогольного сп’яніння та нічого не підозрював, спіткала та ж доля.

 

 

“Я відразу прикінчив першого, а потім наздогнав іншого й убив його на місці”, — розповідає український боєць опору Арчі.

Він зауважив, шо на той час керувався чистим інстинктом.

 

“Я побачив орків у формі й подумав, чому б і ні?”, — додає Арчі, вживаючи принизливе слово для росіян, ідучи цією ж вулицею. “Не було ні людей, ні світла, і я скористався моментом”.

20-річний хлопець — навчений боєць змішаних єдиноборств, зі спритними ногами та гострими рефлексами, який раніше завжди носив ніж для самозахисту, але ніколи нікого не вбивав. CNN називає його позивним, щоб захистити його особу.

 

“Адреналін зіграв свою роль. У мене не було ні страху, ні часу на роздуми”, — розповідає він. “Перші кілька днів мені було дуже погано, але потім я зрозумів, що вони мої вороги. Вони прийшли до мене додому, щоб забрати це в мене”.

 

 

Розповідь Арчі була підтверджена українськими військовими та джерелами в розвідці, які спілкувалися з ним та іншими партизанами. Він був одним із багатьох борців опору в Херсоні, місті з 290 000 населення, яке РФ намагалася зігнути, але не змогла зламати.

 

Люди в Херсоні висловили свою точку зору незабаром після того, як РФ захопила місто 2 березня, вийшовши на головну площу для щоденних протестів, одягнувши синьо-жовті  прапори та стрічки.

Але Херсон, перше велике місто і єдина регіональна столиця, яку російські війська змогли окупувати з початку вторгнення, був важливим символом для Москви. Не можна було терпіти інакомислення.

 

Протестувальників зустріли сльозогінним газом і пострілами, організаторів і більш активних містян заарештували і піддали тортурам. Коли мирні демонстрації не дали результату, херсонці перейшли до опору, а звичайні громадяни, такі як Арчі, почали діяти самостійно.

 

 

“Я був не один у Херсоні, — каже Арчі. “Багато було спритних партизанів. Кожної ночі вбивали не менше 10 росіян”.

Спочатку поодинокі операції, містяни-однодумці почали об’єднуватися в групи, координуючи свої дії з українськими військовими та розвідкою за межами міста.

“У мене є друг, з яким ми їздили по місту, шукаючи скупчення російських солдатів”, — зауважив він. “Ми перевірили їхні маршрути патрулювання, а потім передали всю інформацію хлопцям на передовій, і вони знали, кому передати далі”.

 

Російські солдати були не єдиними об’єктами вбивства. Протягом восьми місяців російської окупації кілька урядовців, встановлених Москвою, стали мішенню нападу. Їхні обличчя були надруковані на плакатах, розклеєних по всьому місту, з обіцянками розплати за співпрацю з Кремлем у психологічній війні, яка тривала протягом усієї окупації.

 

Багато з цих обіцянок було дотримано: деяких посадовців застрелили, інших підірвали у своїх автомобілях.

Арчі був заарештований окупаційною владою 9 травня після того, як він взяв участь у параді до “Дня Перемоги”, присвяченому “перемозі Радянського Союзу у Другій світовій війні”, з жовто-блакитною смугою на своїй футболці.

 

 

За словами Арчі, його доставили до місцевого слідчого ізолятора, який був захоплений федеральною службою безпеки РФ (ФСБ) і використовувався для тортур українських солдатів, розвідників і партизанів.

 

“Вони били мене, били струмом, ногами та кийками”, — згадує Арчі. “Я не можу сказати, що вони морили мене голодом, але вони не давали багато їсти. Нічого доброго там не сталося”, — розповів він.

Партизану пощастило, що його звільнили через дев’ять днів після того, як змусили записати відео про те, що він погодився працювати з російськими окупантами. Його розповідь про те, що сталося в закладі, підтвердили джерела у війську та інші затримані.

 

Проте багатьом іншим так і не вдалось вибратись із катівень, зазначили інші бійці опору, а також українські військові і джерела у розвідці.

У закладі також утримували Ігоря, який просив CNN не повідомляти його прізвище заради його безпеки.

 

“Мене тримали тут 11 днів, і весь цей час я чув крики з підвалу”, — зазначив 29-річний чоловік. “Людей катували, били палицями по руках і ногах, навіть підключали до батарейок і били струмом або обливали водою”.

 

Ігор попався під час перевезення зброї і каже, що “на щастя” його лише побили.

“Я приїхав після тих часів, коли тут до смерті били людей, — згадує він. “Мене вдарили електрошокером по ногах, використовуючи як привітання. Один з них запитав, за що мене привезли, а ще двоє почали бити мене по ребрах”.

 

Ігор зміг приховати, що він був учасником херсонського опору і що займався не тільки перевезенням зброї. Чоловік також постачав розвідувальні дані українським військовим – діяльність, яка призвела б до набагато жорстокішого покарання.

 

“Якщо ми щось знаходили, бачили, (ми) робили фото чи відео (і) надсилали це українським силам, і тоді вони вирішували, чи вдаряти”, – пояснює він.

Серед координат, які він повідомив українським військовим, є склад у місті Херсон, там “російські військові тримали від 20 до 30 одиниць техніки, були бронемашини, бронетранспортери і жили деякі росіяни”, розповідає Ігор.

 

Російські війська, що відходили, швидко видовбали те, що залишилося від цінного інтер’єру, але зруйнована будівля має сліди жорстокого удару. Більша частина даху зруйнована, його стіни лежали розбитими, а розбите скло все ще покриває більшу частину підлоги. Конструкція залишається на місці, але її метал понівечено вибухом.

 

Ігор за допомогою Telegram передав координати будівлі своєму військовому куратору, якого він називав “Димом”. Разом з інформацією він надіслав таємно записане відео.

 

“Я увімкнув камеру, направив її на будівлю, а потім просто ходив і розмовляв телефоном, поки камера знімала”, — пояснює він. “Після цього я, звісно, видалив відео, тому що якби мене десь зупинили і перевірили, то виникли б запитання…”

Інформацію він надіслав у середині вересня, а вже через день об’єкт обстріляли українською артилерією.

 

Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

 

Олена працювала інженером з метрології в обласному онкологічному диспансері, опікувалася перевіркою усього обладнання. Жінка каже — медзаклад був великий і сучасний, обладнання коштувало мільйони гривень і монтували його фахівці з Німеччини. Через це, за словами Олени, у Херсон на лікування приїжджали пацієнти з усього півдня країни. 

 

 

Онкодиспансер розташований фактично на околиці міста, біля виїзду на лівий берег Дніпра, в 5 кілометрах від Антонівського мосту. Мешкала Олена тут же, буквально через дорогу. Відтак, перші бої за місто та бомбардування жінка і чула, і бачила.

Росіяни зайшли в Херсон 1 березня. Олена каже, що на той момент правоохоронців в місті майже не лишилося, вони нібито виїхали раніше. Оскільки місцева влада також не надто активно долучалася до захисту Херсону, місцеві, на старті повномасштабного вторгнення, взялися самостійно виготовляти протитанкові їжаки і коктейлі Молотова, які, втім, не могли сильно завадити броньованій техніці росіян.

 

“В ніч на 1 березня я була у бомбосховищі диспансеру. Зазвичай там ховалися не тільки хворі та працівники, але й звичайні мешканці: хтось з дітьми, а хтось з котами або собаками. Усю ніч лунали сильні вибухи, а вже під ранок все стихло і ми розійшлися по домівках. Коли я прийшла додому і прочитала, що росіяни увійшли в місто, то вже була настільки змучена, що просто видихнула, прийняла душ та пішла спати”, — згадує Олена.  

 

За словами Олени, ніяких пояснень щодо того як себе поводити у випадку окупації містяни не отримали, тож коли росіяни зайшли у місто, в усіх був шок та пригніченість. Жінка каже, що місцеві очікували бодай на мінімальний спротив.

 

 

В перші два місяці окупанти, зайняті розгонами мітингів проукраїнсько налаштованих містян і встановленням контролю над установами в центрі міста, до онкодиспансеру не навідувалися. Це дозволило працівникам не знімати український прапор з воріт — він там майорів аж до травня. Заклад продовжував працювати у звичному режимі: приймав хворих та проводив операції. Лікарня була розрахована на 260 місць для пацієнтів і на початку повномасштабної війни більша їх частина була зайнята.

 

Життя ж у місті в цей період було значно менш стабільним. Олена каже, що одразу ж перестали працювати аптеки, а коли відкрилися знову, то вже продавали ліки, які привозили з Криму — в декілька разів дорожче, ніж було до того. Окупанти також миттєво “віджали” всі автозаправки, міський транспорт зупинився повністю. Мережі українських супермаркетів працювали, але тут, відстоявши довжелезну чергу, можна було купити тільки залишки асортименту, зазвичай — найдорожчі позиції.  

 

“Спершу ти мав відстояти чергу, а потім брав, що залишилося. Ми купували ті товари, які нам зовсім не були потрібні, на кшталт, консервовані гриби у баночках або ананаси. Але брали, хоч щось”, — пояснює Олена. 

 

 

На вулицях міста почали масово з’являтися стихійні ринки. Люди щодня проходили десятки кілометрів, аби продати свою продукцію та заробити хоч якісь гроші.

“Херсон під час окупації повернувся у середньовіччя. Продавці долали в день по 20 блокпостів, щоб продати свої продукти. Їх оглядали, перевіряли телефони. Якщо росіянам міг сподобатися якийсь телефон, його просто забирали”, — згадує жінка. 

 

Українським банкам вдалося протриматися у місті до кінця весни і щодня там утворювалися довжелезні черги. Аби отримати гроші, люди ще зранку починали роз’їжджати по Херсону та займати місця у чергах біля кожного філіалу. Одного разу родина Олена так простояла у черзі п’ять днів і в результаті отримала лише тисячу гривень, бо банк через брак коштів більше видати не міг. Паралельно у місті з’явилися так звані “міняли” або “бариги”, як їх називають місцеві. Херсонці через них могли дістати готівку: пересилали їм гроші з картки, а отримували купюри. За такі послуги “міняли” отримували свою долю — брали по 12% з кожної транзакції. 

 

“Пізніше в Херсон завезли російську гуманітарку, української не було. Спочатку за нею стояли асоціальні люди, на вигляд це були наркозалежні або безпритульні. Явно не наші, завезені, яких під час роздачі знімали на камеру. Місцеві почали брати цю гуманітарку, коли інших варіантів вже не було”, — додає Олена. 

 

 

Першими, за словами Олени, в місто зайшли росгвардійці, бойовики з частково окупованих Луганської і Донецької областей та буряти з’явилися тут вже згодом. По місту почали розвішувати триколори, а зроблені містянами протитанкові їжаки вже охороняли захоплені адміністративні будівлі. Окупанти також забирали у місцевих машини, здебільшого старі моделі, аби під час ремонту мати можливість знайти для них деталі, займалися грабунком, в першу чергу тих приміщень та будинків, власники яких залишили Херсон, та полюванням за проукраїнсько налаштованими громадянами. Останнє, за словами жінки, росіяни полюбляли робити вночі, гуртом вибиваючи двері в квартирах. 

 

“Десь через місяць після окупації я вперше виїхала у центр міста. Усюди були російські прапори. Це було дуже важко. Я починала плакати і щоб приховати сльози, вдягала темні сонячні окуляри. Так ідеш по площі Свободи, а вони усюди. Коли побачила поблизу обласної ради протитанкові їжаки та вириті окопи, на мене це справило величезне враження”, — з сумом згадує херсонка. 

 

Зв’язок у місті зник наприкінці весни, але ще так-сяк продовжував працювати інтернет. Великі національні провайдери пішли з Херсону одразу ж після його захоплення, а локальні переключилися на кримські мережі. Аби зв’язатися з родичами або ж дізнатися про події в країні, люди блукали містом в пошуках точок з доступним wi-fi. 

 

Лікарня, де працювала Олена, поступово почала втрачати персонал — хтось звільнявся, хтось брав безоплатну відпустку до кінця війни. Спочатку виїжджали здебільшого лікарки, але у квітні, після появи перших чуток про можливий псевдореферендум, активніше стали виїжджати і лікарі, побоюючись примусової мобілізації. 

 

На початку травня в онкодиспансер вперше приїхали представники окупаційної влади — псевдоочільник обласного департаменту охорони здоров’я Вадим Ільмієв у супроводі людей у балаклавах. Олена каже, що на поясі у “візитера” показово висіла кобура зі зброєю — так, щоб її бачив весь персонал. Ільмієв запропонував очільниці лікарні Ірині Сокур співпрацювати, після чого вона взяла лікарняний та виїхала з міста, продовжуючи керувати закладом вже дистанційно.  

 

За словами Олени, відтоді персонал, що залишився, почав жити у двох паралельних реальностях: виконувати усі дистанційні вказівки своєї керівниці та спостерігати за тим, як окупаційна влада ставить на місце Сокур “свою людину” — лікаря-гінеколога Олександра Нестеренка, який погодився очолити онкодиспансер та співпрацювати з росіянами. 

 

Олена та інші її колеги виконували не тільки свої обов’язки, але й працювали за бухгалтерів, відділ кадрів та опікувалися приймальнею. У липні жінку звільнили за проукраїнську позицію, бо з псевдокерівництвом вона продовжувала спілкуватися українською мовою. Після слів окупантів “йдіть, очікуйте на своє ЗСУ”, жінка зрозуміла, що потрібно виїжджати. Новопризначений же “директор” почав формувати власний, вже проросійський штат з юристами, секретарями та бухгалтерами. 

 

Декілька днів Олена шукала перевізників. Найбезпечнішим шляхом для виїзду жінка називає маршрут через Крим, але він був занадто дорогим. Потрапити на підконтрольну Україні територію жінка разом з матір’ю-пенсіонеркою вирішила через Василівку Запорізької області. Один квиток у цьому напрямку коштував 6 тисяч гривень. 

 

Черги були величезні. Коли їх автобус доїхав до блокпостів, то виявилося, що вони майже трьохсоті, а росіяни ж пропускали не більш як по 100 автівок за день. Тож, їхній групі довелося чекати п’ять днів, аби виїхати з окупованих територій. Ці дні вони провели у населених пунктах поблизу.

 

“Три дні ми пробули у місті Дніпрорудне. Водії заздалегідь домовилися, щоб нас поселили в гуртожитку місцевого училища. Запускали туди о восьмій вечора і вже о восьмій ранку ми мали звільнити приміщення. Цей час ми проводили у місті — гуляли, їли щось гаряче, дивилися місто”, — каже вона. 

Водії заздалегідь попередили пасажирів, що до них можуть підходити провокатори, які шукають проукраїнсько налаштованих громадян, отримуючи за це від окупантів гроші. 

 

“Якось до нас підійшла жіночка та почала розпитувати куди ми і звідки. Потім стала щебетати, мовляв, не від’їжджайте, у нас тут добре, росіяни гроші видають, концерти організовують. Ну звісно, ми мали б якось різко відреагувати, але усі замовкли та відвернулися. Потім підійшов якийсь пенсіонер та також став нас розпитувати, наче він сам хоче виїхати. Ну ми і відповіли — ось там водії, підійдіть та запитайте у них все, що вас цікавить. На це він почав сваритися та сказав, що, мабуть, мало нас бомбили. Від цих слів ми усі були в шоці”, — каже Олена. 

 

Нині місто звільнене, ЗСУ поступово деокуповують і інші території регіону. Частина колаборантів під час так званої “евакуації” виїхали з міста. Декого з них Олена знала особисто. 

 

Российские оккупанты вечером обстреляли жилой район Херсона, известно о 10 пострадавших, у четырех из них захватчики забрали жизни, сообщил глава Херсонской ОВА Ярослав Янушевич в Telegram.

 

"Российские оккупанты снова обстреляли Херсон. Около 17:00 российские захватчики из артиллерии и РСЗО покрыли огнем жилой район города. Из-за обстрелов загорелась многоэтажка. Вражеские снаряды попали и на детскую площадку. К настоящему времени известно о 10 пострадавших в результате обстрела, у четырех из них рашисты забрали жизни", - сообщил Янушевич.

___________________________________________________________

На минимальном заряде, но со Starlink. Вслед за АТБ в Херсон вернулась сеть Сильпо

 

 

Владимир, житель Великой Александровки, поселка в Херсонской области, после начала войны решил не покидать дом. Российские войска недавно ушли, населенный пункт лежит в руинах, а жизнь Владимира, как и многих других украинцев, уже никогда не будет прежней, пишет Радио Азаттык.

Российские войска несколько недель назад покинули Великую Александровку после семимесячной оккупации, но следы их пребывания видны повсюду: в разрушенных домах, разбитых машинах и взорванном мосту через реку, протекающую через поселок.

 

Следы есть в граффити на монументе в честь Второй мировой войны и в опустевшем пьедестале, с которого снесли памятник украинскому поэту Тарасу Шевченко, увезенный затем в неизвестном направлении.

Есть следы и в горьком тосте, который Владимир, местный житель, поднимает с давним другом в свой 55-й день рождения, держа в руках стакан виноградного самогона и стоя рядом со своим полуразрушенным домом.

 

 

Российские войска вошли в Великую Александровку 13 марта, примерно через три недели после начала крупномасштабного вторжения в Украину, и вскоре захватили город Херсон, расположенный примерно в 80 километрах к юго-западу. Поселок был освобожден в начале октября, когда украинские войска медленно продвигались вперед в контрнаступлении, кульминацией которого стало отступление россиян из Херсона.

 

Во время оккупации Владимир — лесник и бывший военный, большую часть жизни проживший в Великой Александровке, — решил остаться дома.

Его готовность противостоять российским захватчикам судьба испытает четырежды.

 

Через три дня после ввода российских войск около 200 жителей вышли на главную улицу в знак протеста против оккупации. Колонну людей с желто-синими флагами, скандировавшую «Слава Украине! Героям слава!», возглавляли жена Владимира и его дочь от предыдущего брака — обе Анны.

 

 

Российские силы разогнали митинг, обошлось без кровопролития. На следующий день демонстраций собрала гораздо меньше людей. Затем протесты сошли на нет.

В телефонном разговоре с Азаттыком дочь Владимира подтвердила, что они с женой отца организовали митинги вместе со своим другом, несмотря на отсутствие поддержки со стороны местных властей. Но россияне подумали, что за акциями стоит Владимир.

 

Вскоре после этого, по словам Владимира, к дому, где он жил с женой и пожилой матерью, подъехали два КамАЗа и бронетранспортер с пулеметом на крыше. Его увезли и допросили.

Российские офицеры поначалу относились к нему с уважением и предлагали ему еду, рассказывает Владимир. Они хотели, чтобы он стал главой города.

Он отказался, демонстративно заявив им, что «в Украине на эту должность избираются демократическим путем, а не назначаются российскими военными».

 

Владимир, из соображений безопасности не пожелавший, чтобы в публикации была указана его фамилия и размещено фото, возглавлял местную организацию ветеранов войны в Донбассе — украинцев, которые участвовали в спровоцированном Кремлем конфликте, разразившемся на юго-востоке Украины в 2014 году.

После первого допроса россияне отпустили Владимира, с ним ничего не произошло.

 

 

 

49-летняя жительница освобожденного Херсона Анжела во время оккупации города была насильно выведена из своего дома вооруженными россиянами и отправлена в плен. 31 день женщина находилась вместе с четырьмя другими херсонками в маленькой комнатушке, которую оккупанты называли "камерой пыток".

 

И это название целиком оправдано. Как рассказала позднее Анжела изданию ВВС, она с соседками ежедневно подвергалась психологическим, а иногда и физическим пыткам.

"На третьем этаже избивали мужчин. Когда человека пытают током, вы это слышите. Это какой-то странный звук. Мужчины кричали от боли", – делится ужасами плена женщина.

 

 

Анжела рассказывает, как своими глазами видела тела людей, завернутые в полиэтиленовые мешки, после "допросов с пристрастием". В камере, где женщины были заперты практически 24 часа в сутки, яркий электрический свет горел всю ночь – после выхода на свободу они не могут спать в темноте.

 

Правоохранители показали журналистам, как выглядят некоторые "камеры пыток". Комнатушки в 3-4 кв.м. усеяны мусором, мисками для животных, в одной из них валяется порванный российский флаг.

 

"Я жил в камере с 15-ю мужчинами. Нас заставляли учить гимн России, избивали. Однажды один парень вернулся с черным языком. Он был настолько распухшим, что не умещался во рту. Еще одного моего соседа избили так, что он был синим с головы до ног – одна сплошная гематома. Подняться на ноги он смог только через восемь дней", – рассказал супруг Анжелы Александр, который тоже был заключен в плен.

 

 

Супружеская пара находилась в заключении у захватчиков в середине лета. Температура в тесном перенаселенном помещении нередко достигала 40 градусов, многим постоянно нужно было обезболивающее, которое солдаты РФ не давали.

_______________________________________________

''Здоровый такой солдат, бородатый. А плакал как ребенок'': как Херсон продолжает встречать освободителей

 

Після звільнення Херсона до рідного міста повернувся відомий краєзнавець та геральдист, дослідник історії козаччини на півдні України та воїнських некрополів Таврії Олексій ПАТАЛАХ. У вересні Олексу викрали рашисти й місяць тримали «на підвалі», а потім випустили в обмін на виступ з «викриттям укронацизму». По тому чоловік переховувався за межами обласного центру і лише після визволення Херсона зміг туди повернутися. Історію своїх поневірянь Олексій Паталах розповів журналісту NewDay ua.

 

– Перед тим я був на дачі – треба було щось їсти, тож наловив і насолив риби. З нею приїхав додому, аби переночувати, сходити на ринок за продуктами і їхати на Східний. Адже транспорт тоді ходив погано, і ввечері туди з центру було ніяк не дістатися, тільки пішки. А це далеко. Отже, переночував, зранку вийшов з квартири, а мені назустріч шестеро бурмил з автоматами і в балаклавах. Просто в під’їзді надягли наручники, забрали ключі від вхідних дверей і потягли в мою квартиру. Кажуть, робитимуть у мене обшук.

 

 

– Я так розумію, вони й самі до пуття не знали, що. Побачили вуздечку та канчука й питають «Ти що, садомазохіст?». Ні, кажу, просто я верхи їжджу. Побачили муляж козачої шашки – довелося пояснювати, що захоплююся реконструкцією. Шашку, до речі, так і не повернули. Витягли ордени другої світової й одразу «Де вкрав?». Відповідаю – то покійного діда, котрий воював. Ось його фото з усіма нагородами.

 

Але справжнє свято в учасників «обшуку» настало, коли з шухляд у шафі повитягали підбірку журналів «Українське козацтво», які видавалися в Чикаго й Торонто. Випуски були датовані з 1968 по 1982 роки, але дати непроханих гостей не обходили. Вони звернули увагу на місце видання й негайно зробили висновок: «Так ти американський шпигун». І потягли мене «на цугундер», себто у підвал будівлі Головного управління Національної поліції Херсонщини на вулиці Лютеранській, де я пробув з місяць.

 

– Тортур, як таких, не було. Одного разу вирішили підключити до мене струм. Начальник «тюрми» із позивним Чорний посадив на стільця, вдягнув наручники з якимись провідками й почав крутити якусь машинку. Крутить і питає: «Що відчуваєш?» Та нічого, кажу.  Він знову щось крутить, і знову «Що відчуваєш?». А я йому – нічого. Тоді Чорний страшенно заматюкався на чиюсь адресу «Нічого довірити їм не можна – геть зіпсували апарат». На тому тортури й закінчилися. А що з мене візьмеш? Співкамерник з Голої Пристані одразу дав мудру пораду – на допитах не мовчи, розповідай їм, що хочуть. І я не мовчав. Від мене вимагали прізвища українських активістів і держслужбовців – я їм цілий список надиктував. От тільки то все були прізвища людей, котрі… вже померли. Запитували про моє співробітництво з Інститутом національної пам’яті, зокрема про перейменування вулиць Херсона. Про таке можна було говорити безпечно, і я говорив. Цікавилися політичною обстановкою в області, то я їм розказую: «Хлопці, я докладніше знаю про Херсонщину у вісімнадцятому сторіччі, а не в двадцять першому». Запропонували «викривальний виступ» з записом на відео. Я не відмовився – наговорив на камеру псевдонаукових нісенітниць з «потрібною» риторикою. Судячи з усього, їм сподобалося. Бо отримав чи то премію, чи то «винагороду за співробітництво» – банку рибних консервів.

 

 

– Годували нас раз на день. «Пайкою» була пластикова тарілка макаронів, що позлипалися, чи каші з запахом тушенки – перловки, рису або гречки. Тож рибні консерви справді здалися делікатесом.

– Як не дивно, такої підписки й не вимагали. Мабуть, як агент я їм здався не дуже перспективним. Лише наполягали, аби я в майбутньому оформив паспорт громадянина рф. Я й це пообіцяв – тільки не зараз, а коли черг поменшає. Зрештою, у тюрмі настала ротація, і мене звідти випхали. Дістався додому і бачу, що після обшуку зник дивний набір речей – покривало з ліжка покійної матері, прищіпки для білизни. Дурниця якась. Але в квартирі я довго затримуватися не став. Побоювався, що за мною стежитимуть і так зможуть вийти чи на подругу, котра мене переховувала, чи на спільного знайомого, котрий був пов’язаний з партизанами. Підставляти порядних людей не хотів і сам не хотів удруге підставитися. Навчений гірким досвідом, швиденько зібрався й гайнув на дачу. Там і просидів майже до звільнення Херсона, харчуючись власноруч виловленою рибою, фруктами та городиною з ділянки. Може, то була не найрозкішніша дієта, але після «підвального меню»» вона мені здавалася бенкетом. Навіть трохи від’ївся й здоров’я поправив.

 

– Гадаю, виказали. І навряд чи сусіди. В мене підозра на одного знайомого, котрий заходив увечері, коли з дачі приїхав. Своїми підозрами я вже поділився з ким треба, але особи називати не буду – може, дарма я на нього клепаю, і він ні в чому не винен.

 Спілкувався Володимир ДОРОФЄЄВ