Херсонка-ВПО: «Ми не просимо особливого ставлення. Ми просимо лише людяності»

Йде до завершення четвертий рік великої війни, в Україні понад 4,5 мільйони внутрішньо переміщених осіб (ВПО), але й досі у приймаючих громадах переселенці стикаються з недовірою, зневагою. Для жителів Херсонщини, які вимушені були покинути свої домівки, такі випадки дуже болючі. Чому на ВПО інколи дивляться, як на людей другого сорту? Це черствість, невігластво чи результат роботи ворожої пропаганди?

 

«Знаю, що для багатьох тема ВПО вже «незручна». Але що нам робити – зникнути? Ми теж хочемо нормально жити, працювати й ростити дітей. Переїхали ми до Вінниці. Коли трохи оговталася від переїзду і ввійшла в новий робочий ритм, постало життєве питання — куди віддати дитину в садочок. А для цього потрібно переоформити довідку ВПО… Працівниця ЦНАПу почала припускати:

«Оформлюють тут виплати, а самі за кордонами сидять». Я пояснюю, що не отримую жодних виплат, що чоловік на фронті, що довідка потрібна лише для дитячого садка. Але у відповідь — недовіра і знецінення: «Звідки я знаю? Я маю вам на слово вірити?» Я стояла, трясучись, і думала тільки про одне: чому у своїй же країні ми повинні виправдовуватись за те, що вижили? Я не запам’ятала ім’я цієї жінки і не збираюся писати офіційних скарг. Та хочу сказати лише одне: щиро бажаю нікому ніколи не пройти через те, через що проходять ті, хто вимушений покинути своє житло. Ми не просимо особливого ставлення. Ми просимо лише людяності», – розповіла у соцмережі свою історію херсонка Ірина.

 

 

Які причини впливають на формування негативного ставлення до ВПО

Історія Ірини – одна з багатьох. На жаль, негативний досвід спілкування з жителями приймаючих громад і, навіть, як у випадку з Іриною, представників соціальної установи, не є поодиноким. Напевно, кожен, хто став ВПО, може пригадати неприємну ситуацію.

«Гривна» проаналізувала та зібрала основні причини, які можуть формувати негативне ставлення до ВПО у приймаючих громадах. Зазвичай, йдеться про поєднання відразу багатьох факторів.

 

Люди можуть боятися, що ВПО «заберуть» роботу або будуть зголошуватись на менші зарплати. Насправді це не так і питання працевлаштування ВПО має й другу сторону медалі: роботодавці пропонують ВПО меншу зарплату, мовляв, ви все одно тимчасово, скоро поїдете. Але це «тимчасово» триває вже майже чотири роки…

 

Частина жителів вважає, що ВПО отримують більше пільг, «привілеїв» чи допомоги від держави та донорів. Насправді ж виплати ВПО скоротили, держава призначає їх лише обмеженому колу людей. Допомогу у вигляді продуктового набору можуть отримати ВПО, які оселилися у містах, де працюють центри від ХОВА та громад Херсонщини, а їх всього десяток у великих містах. Тобто доступ до допомоги не рівномірний.

 

 

Чим більше переселенців, тим вищі ціни на оренду житла. Це лише частково правда, у якій порушений причинно-наслідковий зв’язок. Ситуація не однозначна, адже саме власники житла штучно підвищують ціни, розраховуючи на те, що ВПО немає куди діватись і вони будуть платити.

 

У громадах, де й так є нестача ресурсів, наприклад, лікарів, приїзд нових людей підсилює напругу: черги під кабінетами, перевантаження класів, дитячих садків, комунальних служб. Але, як завжди, це лише одна сторона проблеми. Деякі громади навпаки запрошують ВПО працездатного віку до себе, щоб врятувати село, адже є загроза закриття школи, наприклад.

 

Багато громад потребують на лікарів, вчителів, інженерів, інших спеціалістів, щоб виживати та бути спроможними. Більше людей – жвавіше життя у громаді, економіка зростатиме – краще дивитись на ситуацію з цього боку.

 

 

Поява нових людей у громаді змінює звичні соціальні зв’язки, уклад життя. Особливо це відчутно у невеликих громадах. У містах зазвичай ВПО розчиняються й майже не помітні.

Всі українці емоційно виснажені. У тилових громадах теж прилітає, люди знаходяться у стресі від війни, втрати близьких на фронті… У цьому стані легше виникають конфлікти «свій–чужий». Саме людяність та емпатія мають стати на заваді розділенню та зайвої уваги до ВПО.

 

Міфи на кшталт «ВПО нічого не роблять, тільки отримують допомогу» або «вони ждуни, кликали Росію» спрацьовують досі. Пропаганда та чутки можуть підсилювати напругу або навіть навмисно її створювати. Ворог використовує будь-які прийоми, щоб розхитати суспільство. На фоні емоційної напруги це добре спрацьовує. Допомогти можуть лише холодний розум та аналіз. За майже чотири роки війни принаймні Херсон точно довів, що це – українське місто. А зрадники та ждуни, як й навідники є в кожній області. Достатньо відкрити стрічку новин.

 

Не можна заперечувати, що існують регіональні відмінності: стиль спілкування, темп життя, традиції, ставлення до побуту.

«В селі, де я оселилася у хаті родичів, є традиція виходити на вулицю, коли селом везуть тіло Героя. Я цього не знала, не вийшла. Стояла біля вікна, молилася, дякувала. Мені здалося, що всі будуть на мене дивитись, мовляв, чого вийшла, ти ж не знала людину, невже з цікавості просто. Як з’ясувалося, мою поведінку засудили сусіди. Але я ж не знала, як саме треба. Тепер разом зі всіма виходжу на вулицю. Вважаю, що можна було мені не дорікати, а спокійно сказати, як заведено», – розповіла свою історію «Гривні» Валентина.

Ми всі різні та інколи це створює дрібні конфлікти, з яких виростає загальне негативне ставлення.

 

 

Частина ВПО — активні, з освітою, ініціативні, вони швидко інтегруються й успішно працевлаштовуються, живуть своє життя. Місцеві можуть сприймати це як несправедливість, особливо якщо самі давно мають труднощі. Є стереотип, якщо ти ВПО, то маєш бути бідним та нещасним й випромінювати горе. Насправді переселенці зі всіх сил намагаються влаштуватися, жити без дому, відірваними з корінням, як раніше, планувати майбутнє. І лише вони одні знають, як насправді їм важко та боляче. Виносити цей біль на люди не кожен хоче.

 

Історія Ірини, яку ми розповіли на початку, демонструє, що представники влади теж під впливом стереотипів чи міфів. І своє негативне людське ставлення до ВПО вони транслюють під час виконання службових обов’язків і спрямовують на всіх переселенців. І така поведінка неприпустима. Тому співробітників треба навчати та пояснювати, адже вони теж люди.

Ба більше, досвід конкретної працівниці ЦНАП, з якою стикнулася Ірина, може ґрунтуватись на реальних ситуаціях. Адже ВПО дійсно бувають різними. Люди взагалі різні, не всі порядні та чесні.

 

«Гривна» розповідала, що під час евакуації з мікрорайону «Корабел» в Херсоні, деякі люди виїздили лише задля того, щоб оформити допомогу, а потім повертались. Але навіть такі випадки не дають підстав казати про нечесність всіх ВПО.

 

Пані Альона зі свого досвіду дає слушну пораду, як виходити з ситуації, коли у державній установі порушують права ВПО:

«Завжди вимагаю письмової відмови з посиланням на законодавство і підписом людини, яка відмовляє. Якщо не хоче – вмикаю запис на диктофон, кажу, хто я, де перебуваю, до кого звертаюся з якого питання і яку відповідь отримала й перепитую – все так? Завжди допомагає».