На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, херсонка Олена Гладка разом зі своїм чоловіком переїхала на острів Білогрудів, що навпроти Голої Пристані, — до будинку батьків голови родини. Треба було опікуватися свекром — у того перелом шийки стегна, та ще й інсульт старий переніс. По черзі з донькою їздили доглядати його і до початку війни, тож вирішили, що зараз зручніше бути разом із хворим. Подружжя сподівалося, що острів Білогрудів стане для них надійним прихистком, однак через деякий час його заповнили російські солдати, а потім ледве не вивезли родину в далеку Тюмень...
По сусідству з ворогом
Пані Олена називає будиночок на острові дачею і каже, що там все добре пристосовано для життя. Жили там вони весь час практично самі. Єдиний сусід, який мешкав поруч, помер трохи раніше, а на інші дачі після окупації вже ніхто не приїздив. Згодом до них переїхав і син з дружиною та новонародженою дитиною. Поки була можливість, по продукти їздили в Херсон і в Гопри.
Згодом почали з’являтися та розселятися росіяни — спочатку на острові навпроти, потім і Білогрудів острів заполонили та ще й обрали будиночок поруч. Основна частина ворогів базувалась у селі, де колись був риброзплідник. Техніку вони не могли туди завезти, бо там болото, а військові були, і наші весь час їх обстрілювали. Побоювання, що росіяни через ці обстріли приходитимуть і питатимуть, чи не передає хтось координати, були, телефони ховали.
«Вперше идо нас прийшли росіяни десь 21 листопада, — розповідає пані Олена. — Сину на той момент був 31 рік, я за нього переживала, ніхто не знає, що там їм спаде на думку, і ми вирішили вивезти дітей. 23 листопада чоловік одвіз сина з сім'єю до Херсона, повернувся — і більше ми вже не могли нікуди виїхати, нас нікуди не пускали, човни позабирали, а які не забрали — порозстрілювали... Стріляли і по людях, які намагалися потрапити в деокупований Херсон...»
Виїхати з хворим старим та ще й під обстрілами було нереально. Довелося залишитися, але змоги їздити до Херсона або Голої Пристані вже не було — з острова нікого не випускали. До зими, звісно, готувалися, закупи продуктів зробили, але ж на таку довгу ізоляцію ніхто не розраховував. Благо ще був невеликий запас ліків, їх на якийсь час вистачило, але економили, згадували і народні методи — як от калина від тиску.
Потім росіяни приходили ще, але лиха не заподіяли — запитали, чому вони тут сидять, та й пішли. Пані Олена каже, що серед військових були і начебто непогані хлопці, мішок борошна принесли хліб пекти.
«Приходили, мінували берег, — розповідає жінка. — Ми їх благали, щоб вони наш берег залишили, щоб можна було рибалити. То біля нас залишили, а біля сусідніх хат берег замінували. Нам ще сказали, щоб і у ліс ми не ходили, тож ми там жили в цьому куточку, як могли виживали».
А ще пані Олена на власні очі бачила, скільки награбованого транспорту з Херсона повивозили на баржах — везли потоком, під прикриттям мінометів.
Світла на острові не було з грудня, поряд стояв міномет, росіяни звідти вели обстріли. Благо, діти залишили музичну колонку, від якої можна було підзарядити телефони та іноді виходити на зв'язок. Спочатку пані Олена чи не щоразу, як чула гуркіт ворожих колон на дорозі, намагалася повідомляти родичам (а ті предавали інформацію далі, ЗСУ), а потім з зарядкою ставало складніше. Аж поки не знайшли поламаний генератор, який залишили після себе росіяни. Чоловік Олени полагодив його, і вони могли повідомляти рідним про себе.
Згодом одних росіян змінили інші, вони сказали, що ліс не замінований, і дозволили ходити по дрова. Тож чоловік-мисливець дістав свою заховану рушницю і час від часу полював на фазанів. Ризикував, звісно, підстроювався під обстріли ззовні, рідні переживали, що росіяни постріли почують, що прийдуть...
«Росіяни приходили до нас тричі, про зброю не питали. А якось прийшли і спитали. Чоловік сказав, що немає, але він брехати не вміє, тому ці хлопці все втямили. Вони йому дали зрозуміти, що краще не обманювати. І якщо хтось інший питатиме, сказав, що в нього є рушниця».
У них зброю шукати не стали, а от у сусіда забрали.
«Подвиги» росіян
Пані Олена на власні очі бачила, на що перетворюються будинки після того, як в них «погостювали» росіяни. Одних навіть дуже просили не шкодити, бо жінка сама живе, чоловік помер — після тих «квартирантів», можна сказати, обійшлося:
«А коли ми зайшли на іншу дачу — Боже, який жах! Я це на власні очі бачила. Повивертати речі з шафи і на них випорожнятися!! Ну як це? Ви ж там живете! В голові це не вкладається».
Насправді, росіяни були дуже різними. Одни були чмобіки-чмобіками, зовсім не вояки, жінка навіть не побоялась їх про повернення додому в чорних мішках спитати. «Може, і в чорних мішках», — почула у відповідь. З одного боку, вона нібито і жаліє цих недолугих і зовсім молодих ворогів, а з іншого бачить, що вони зовсім «хворі на голову» та зазомбовані пропагандою.
А були і звірі, яким познущатися над людьми, очевидно, було в кайф. Тож одна з перевірок ФСБ-шників закінчилася трагічно.
«Зв'язали одному чоловіку руки, вивели на берег, на коліна біля води поставили, зброю до скроні — і питають: «Що, Путіна не любиш?» Він каже, що йому все одно, Путін чи не Путін, аби кров не проливали. Його, слава Богу, не застрелили, але так і кинули у воду зі зв'язаними руками. Він врятувався, а в його жінки, яка це бачила, серце не витримало, померла».
Росіяни не дозволили навіть вивезти її на кладовище в Гопри — поховали у дворі під вікнами. Пані Олена каже, що за час, поки на острові перебували росіяни, там поховали двох жінок.
Тому розповідає, як вони раділи, коли бачили напад на росіян — і одночасно картає себе за такі емоції — начебто ж «люди»:
«У нас там була точка, куди припливав човен, який росіянам щось привозив. Одного разу збираються вони до човна, що приплив, — а тут дрон прилітає і кидає на них. Вони в паніці, не можуть човен завести, кричать, розбігаються, залишалися поранені... А ми собі раділи. Таке було».
Замість Криму — Тюмень
Перед підривом Каховської ГЕС зателефонував син, спитав, чи не приходили ще росіяни та попередив, щоб приготувалися, заховали свої телефони. Приготували розряджені запасні «на показ» — світла немає, зарядити не можна. Ніч була гучна, поруч щось прилітало, пані Олена дуже боялася і майже всю ніч не спала. А рано вранці прийшли росіяни, і цей візит дуже налякав жінку. Вони сказали, що будуть вивозити всіх з острова до Криму.
«Вони знали, що у нас дід не ходячий, та й ми не дуже молоді. Чоловік став казати, що ми ж нікого не чіпаємо, ми тут будемо чекати.
— Ні, цивільні люди не повинні бути на лінії вогню.
— Та до цього ж були!
— Ні — і все.
— А якщо ми не підемо, ви нас що — розстріляєте?
Він каже:
— Не я це сказав.
Ми зрозуміли, в нас вибору ніякого немає».
Але хоч і знали росіяни про діда, «евакуювати» його по-людськи не змогли. Прийшли з ношами, збиралися перенести його через болотисту місцевість. Але для людини, якій не можна згинатися, ці ноші не підходять — довелося відламати з холодильника дверцята й на них переносити старого через те болото до човна.
Як завжди, росіяни обіцяли золоті гори, реальність же виявилася такою жахливою, про яку навіть не думали. В родині вирішили, що раз повезуть в Крим, то це не так і погано, в Криму є знайомі, звідти вже якось будуть пересуватися додому, до Херсона. Коли переправилися до Голої Пристані, виявилось, все зовсім не так, як обіцяли — їх фактично кинули напризволяще.
«Нам сказали, що у них вибори наближаються, і вони там всі хочуть бути добрими, хорошими і нами будуть займатися: і поселять, і нагодують, і обігріють. А коли приїхали, то, мабуть, години три-чотири чекали, коли хтось до нас прийде. Дід намок після транспортування через болото і зовсім змерз. А потім один все-таки прийшов, посміявся, сказав: «Який Крим? В Тюмень!» А ми ж давай благати, щоб якось в сторону Криму, бо там нам є куди».
Те, що родина уникла цієї долі, — то неймовірне везіння, бо декількох мешканців з острова, яких привезли на день раніше, справді відправили до Тюмені — в тому числі і сусіда, в якого померла дружина. Про це пані Олені розповіла поштарка.
Довгий шлях додому
Але пощастило: якась машина їхала до Армянська, їм запропонували поїхати з ними. Вони погодились, подумали, що якось звідти будуть пробувати повернутися додому.
Коли в Армянську проходили перевірку, треба було покласти на апарат сумки, і пані Олена згадала, що там лежать документи й рація сина, який був у теробороні, побував на підвалі, був обмінений, а зараз захищає нашу країну. Вона прихопила все це, виїжджаючи з Херсона, щоб росіяни не виявили при обшуку, а якщо б раптом знайшли все зараз, то й розстріляти могли б. Але небезпека проминула, не побачили. За першої нагоди жінка рацію викинула, і не дарма — потім всі сумки перетрушували до останнього папірця. Але це був тільки початок проблем:
«Намучилися в Армянську: дід на ходунках, за годину три кроки. До Севастополя якось доїхали. Гроші поміняти не можна, рублів у нас немає, загалом біда -бідою. Але люди допомогли, прихистили нас».
Поки були в Криму, вирішили зустрітися з однією знайомою. Спочатку вона запросила до себе, а потім вирішила зустрітися на нейтральній території — бо «вдома в нас вуха»:
«А хто вуха? Дитина 15 років, її донька. Коли я це почула, зовсім була шокована. Ну, як? Діти на батьків… Нам ця жінка сказала, що вони на роботі зовсім не розмовляють про те, що відбувається. Навіть коли прилітають дрони, вони цієї теми не торкаються. В школах діти зомбі, вдома не розповідають, що вони роблять в школі. Це жах, жах».
А потім родині допомогли волонтери, яких знайшли діти з Херсона, завдяки ним і вдалось повернутися в Україну.
«Волонтерку, цю дівчину чи жінку, я навіть в очі не бачила, тільки телефоном ми з нею спілкувалися. Вони нам і квитки купили, і коляску діду передали. Я навіть не знаю, чи це з боку росіян волонтери, чи це з боку України, але там мешкають. Допомогли нам із Севастополя дістатися до Бєлгорода».
Прямим потягом вони спокійно доїхали Бєлгорода, звідти взяли машину, дісталися до Колотилівки та перейшли кордон через пункт пропуску. В Україні їх вже зустрічали інші волонтери та допомогли дістатися до Одеси.
«Поки чекаємо тут, — ділиться планами пані Олена. — Трошки в Херсоні налагодиться — і будемо їхати додому, бо нам нема куди, в нас п'ятий поверх, а дачі немає, щоб діду було зручно».
Можна сказати, що ця історія завершилась щасливо: всі живі, здорові, перебувають в рідній Україні. Чого не можна сказати про тих, кого окупанти таки вивезли до Тюмені або інших віддалених місць у Росії.
