Попри тривалу окупацію південного українського міста Херсон, російські загарбники не могли почувати себе там у безпеці. Результатом діяльності українського руху спротиву стала ліквідація не лише численних російських військових, але й політичних ставлеників Москви.

Про історії українських партизанів – далі у матеріалі CNN.

 

Двоє російських солдатів йшли вулицею Херсона весняного вечора на початку березня, всього через кілька днів після того, як Москва захопила українське місто. Тієї ночі температура все ще трималась нижче нуля, а електрику відключили, залишивши місто в повній темряві, коли солдати повернулися до табору, випивши кілька напоїв.

Коли один зашпортувався, інший зупинився, щоб справити нужду на узбіччі тротуару. Раптом йому глибоко в праву сторону шиї встромили ніж.

Він упав на траву. Через декілька хвилин другого російського солдата, який був у стані алкогольного сп’яніння та нічого не підозрював, спіткала та ж доля.

 

 

“Я відразу прикінчив першого, а потім наздогнав іншого й убив його на місці”, — розповідає український боєць опору Арчі.

Він зауважив, шо на той час керувався чистим інстинктом.

 

“Я побачив орків у формі й подумав, чому б і ні?”, — додає Арчі, вживаючи принизливе слово для росіян, ідучи цією ж вулицею. “Не було ні людей, ні світла, і я скористався моментом”.

20-річний хлопець — навчений боєць змішаних єдиноборств, зі спритними ногами та гострими рефлексами, який раніше завжди носив ніж для самозахисту, але ніколи нікого не вбивав. CNN називає його позивним, щоб захистити його особу.

 

“Адреналін зіграв свою роль. У мене не було ні страху, ні часу на роздуми”, — розповідає він. “Перші кілька днів мені було дуже погано, але потім я зрозумів, що вони мої вороги. Вони прийшли до мене додому, щоб забрати це в мене”.

 

 

Розповідь Арчі була підтверджена українськими військовими та джерелами в розвідці, які спілкувалися з ним та іншими партизанами. Він був одним із багатьох борців опору в Херсоні, місті з 290 000 населення, яке РФ намагалася зігнути, але не змогла зламати.

 

Люди в Херсоні висловили свою точку зору незабаром після того, як РФ захопила місто 2 березня, вийшовши на головну площу для щоденних протестів, одягнувши синьо-жовті  прапори та стрічки.

Але Херсон, перше велике місто і єдина регіональна столиця, яку російські війська змогли окупувати з початку вторгнення, був важливим символом для Москви. Не можна було терпіти інакомислення.

 

Протестувальників зустріли сльозогінним газом і пострілами, організаторів і більш активних містян заарештували і піддали тортурам. Коли мирні демонстрації не дали результату, херсонці перейшли до опору, а звичайні громадяни, такі як Арчі, почали діяти самостійно.

 

 

“Я був не один у Херсоні, — каже Арчі. “Багато було спритних партизанів. Кожної ночі вбивали не менше 10 росіян”.

Спочатку поодинокі операції, містяни-однодумці почали об’єднуватися в групи, координуючи свої дії з українськими військовими та розвідкою за межами міста.

“У мене є друг, з яким ми їздили по місту, шукаючи скупчення російських солдатів”, — зауважив він. “Ми перевірили їхні маршрути патрулювання, а потім передали всю інформацію хлопцям на передовій, і вони знали, кому передати далі”.

 

Російські солдати були не єдиними об’єктами вбивства. Протягом восьми місяців російської окупації кілька урядовців, встановлених Москвою, стали мішенню нападу. Їхні обличчя були надруковані на плакатах, розклеєних по всьому місту, з обіцянками розплати за співпрацю з Кремлем у психологічній війні, яка тривала протягом усієї окупації.

 

Багато з цих обіцянок було дотримано: деяких посадовців застрелили, інших підірвали у своїх автомобілях.

Арчі був заарештований окупаційною владою 9 травня після того, як він взяв участь у параді до “Дня Перемоги”, присвяченому “перемозі Радянського Союзу у Другій світовій війні”, з жовто-блакитною смугою на своїй футболці.

 

 

За словами Арчі, його доставили до місцевого слідчого ізолятора, який був захоплений федеральною службою безпеки РФ (ФСБ) і використовувався для тортур українських солдатів, розвідників і партизанів.

 

“Вони били мене, били струмом, ногами та кийками”, — згадує Арчі. “Я не можу сказати, що вони морили мене голодом, але вони не давали багато їсти. Нічого доброго там не сталося”, — розповів він.

Партизану пощастило, що його звільнили через дев’ять днів після того, як змусили записати відео про те, що він погодився працювати з російськими окупантами. Його розповідь про те, що сталося в закладі, підтвердили джерела у війську та інші затримані.

 

Проте багатьом іншим так і не вдалось вибратись із катівень, зазначили інші бійці опору, а також українські військові і джерела у розвідці.

У закладі також утримували Ігоря, який просив CNN не повідомляти його прізвище заради його безпеки.

 

“Мене тримали тут 11 днів, і весь цей час я чув крики з підвалу”, — зазначив 29-річний чоловік. “Людей катували, били палицями по руках і ногах, навіть підключали до батарейок і били струмом або обливали водою”.

 

Ігор попався під час перевезення зброї і каже, що “на щастя” його лише побили.

“Я приїхав після тих часів, коли тут до смерті били людей, — згадує він. “Мене вдарили електрошокером по ногах, використовуючи як привітання. Один з них запитав, за що мене привезли, а ще двоє почали бити мене по ребрах”.

 

Ігор зміг приховати, що він був учасником херсонського опору і що займався не тільки перевезенням зброї. Чоловік також постачав розвідувальні дані українським військовим – діяльність, яка призвела б до набагато жорстокішого покарання.

 

“Якщо ми щось знаходили, бачили, (ми) робили фото чи відео (і) надсилали це українським силам, і тоді вони вирішували, чи вдаряти”, – пояснює він.

Серед координат, які він повідомив українським військовим, є склад у місті Херсон, там “російські військові тримали від 20 до 30 одиниць техніки, були бронемашини, бронетранспортери і жили деякі росіяни”, розповідає Ігор.

 

Російські війська, що відходили, швидко видовбали те, що залишилося від цінного інтер’єру, але зруйнована будівля має сліди жорстокого удару. Більша частина даху зруйнована, його стіни лежали розбитими, а розбите скло все ще покриває більшу частину підлоги. Конструкція залишається на місці, але її метал понівечено вибухом.

 

Ігор за допомогою Telegram передав координати будівлі своєму військовому куратору, якого він називав “Димом”. Разом з інформацією він надіслав таємно записане відео.

 

“Я увімкнув камеру, направив її на будівлю, а потім просто ходив і розмовляв телефоном, поки камера знімала”, — пояснює він. “Після цього я, звісно, видалив відео, тому що якби мене десь зупинили і перевірили, то виникли б запитання…”

Інформацію він надіслав у середині вересня, а вже через день об’єкт обстріляли українською артилерією.

 

Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

 

Олена працювала інженером з метрології в обласному онкологічному диспансері, опікувалася перевіркою усього обладнання. Жінка каже — медзаклад був великий і сучасний, обладнання коштувало мільйони гривень і монтували його фахівці з Німеччини. Через це, за словами Олени, у Херсон на лікування приїжджали пацієнти з усього півдня країни. 

 

 

Онкодиспансер розташований фактично на околиці міста, біля виїзду на лівий берег Дніпра, в 5 кілометрах від Антонівського мосту. Мешкала Олена тут же, буквально через дорогу. Відтак, перші бої за місто та бомбардування жінка і чула, і бачила.

Росіяни зайшли в Херсон 1 березня. Олена каже, що на той момент правоохоронців в місті майже не лишилося, вони нібито виїхали раніше. Оскільки місцева влада також не надто активно долучалася до захисту Херсону, місцеві, на старті повномасштабного вторгнення, взялися самостійно виготовляти протитанкові їжаки і коктейлі Молотова, які, втім, не могли сильно завадити броньованій техніці росіян.

 

“В ніч на 1 березня я була у бомбосховищі диспансеру. Зазвичай там ховалися не тільки хворі та працівники, але й звичайні мешканці: хтось з дітьми, а хтось з котами або собаками. Усю ніч лунали сильні вибухи, а вже під ранок все стихло і ми розійшлися по домівках. Коли я прийшла додому і прочитала, що росіяни увійшли в місто, то вже була настільки змучена, що просто видихнула, прийняла душ та пішла спати”, — згадує Олена.  

 

За словами Олени, ніяких пояснень щодо того як себе поводити у випадку окупації містяни не отримали, тож коли росіяни зайшли у місто, в усіх був шок та пригніченість. Жінка каже, що місцеві очікували бодай на мінімальний спротив.

 

 

В перші два місяці окупанти, зайняті розгонами мітингів проукраїнсько налаштованих містян і встановленням контролю над установами в центрі міста, до онкодиспансеру не навідувалися. Це дозволило працівникам не знімати український прапор з воріт — він там майорів аж до травня. Заклад продовжував працювати у звичному режимі: приймав хворих та проводив операції. Лікарня була розрахована на 260 місць для пацієнтів і на початку повномасштабної війни більша їх частина була зайнята.

 

Життя ж у місті в цей період було значно менш стабільним. Олена каже, що одразу ж перестали працювати аптеки, а коли відкрилися знову, то вже продавали ліки, які привозили з Криму — в декілька разів дорожче, ніж було до того. Окупанти також миттєво “віджали” всі автозаправки, міський транспорт зупинився повністю. Мережі українських супермаркетів працювали, але тут, відстоявши довжелезну чергу, можна було купити тільки залишки асортименту, зазвичай — найдорожчі позиції.  

 

“Спершу ти мав відстояти чергу, а потім брав, що залишилося. Ми купували ті товари, які нам зовсім не були потрібні, на кшталт, консервовані гриби у баночках або ананаси. Але брали, хоч щось”, — пояснює Олена. 

 

 

На вулицях міста почали масово з’являтися стихійні ринки. Люди щодня проходили десятки кілометрів, аби продати свою продукцію та заробити хоч якісь гроші.

“Херсон під час окупації повернувся у середньовіччя. Продавці долали в день по 20 блокпостів, щоб продати свої продукти. Їх оглядали, перевіряли телефони. Якщо росіянам міг сподобатися якийсь телефон, його просто забирали”, — згадує жінка. 

 

Українським банкам вдалося протриматися у місті до кінця весни і щодня там утворювалися довжелезні черги. Аби отримати гроші, люди ще зранку починали роз’їжджати по Херсону та займати місця у чергах біля кожного філіалу. Одного разу родина Олена так простояла у черзі п’ять днів і в результаті отримала лише тисячу гривень, бо банк через брак коштів більше видати не міг. Паралельно у місті з’явилися так звані “міняли” або “бариги”, як їх називають місцеві. Херсонці через них могли дістати готівку: пересилали їм гроші з картки, а отримували купюри. За такі послуги “міняли” отримували свою долю — брали по 12% з кожної транзакції. 

 

“Пізніше в Херсон завезли російську гуманітарку, української не було. Спочатку за нею стояли асоціальні люди, на вигляд це були наркозалежні або безпритульні. Явно не наші, завезені, яких під час роздачі знімали на камеру. Місцеві почали брати цю гуманітарку, коли інших варіантів вже не було”, — додає Олена. 

 

 

Першими, за словами Олени, в місто зайшли росгвардійці, бойовики з частково окупованих Луганської і Донецької областей та буряти з’явилися тут вже згодом. По місту почали розвішувати триколори, а зроблені містянами протитанкові їжаки вже охороняли захоплені адміністративні будівлі. Окупанти також забирали у місцевих машини, здебільшого старі моделі, аби під час ремонту мати можливість знайти для них деталі, займалися грабунком, в першу чергу тих приміщень та будинків, власники яких залишили Херсон, та полюванням за проукраїнсько налаштованими громадянами. Останнє, за словами жінки, росіяни полюбляли робити вночі, гуртом вибиваючи двері в квартирах. 

 

“Десь через місяць після окупації я вперше виїхала у центр міста. Усюди були російські прапори. Це було дуже важко. Я починала плакати і щоб приховати сльози, вдягала темні сонячні окуляри. Так ідеш по площі Свободи, а вони усюди. Коли побачила поблизу обласної ради протитанкові їжаки та вириті окопи, на мене це справило величезне враження”, — з сумом згадує херсонка. 

 

Зв’язок у місті зник наприкінці весни, але ще так-сяк продовжував працювати інтернет. Великі національні провайдери пішли з Херсону одразу ж після його захоплення, а локальні переключилися на кримські мережі. Аби зв’язатися з родичами або ж дізнатися про події в країні, люди блукали містом в пошуках точок з доступним wi-fi. 

 

Лікарня, де працювала Олена, поступово почала втрачати персонал — хтось звільнявся, хтось брав безоплатну відпустку до кінця війни. Спочатку виїжджали здебільшого лікарки, але у квітні, після появи перших чуток про можливий псевдореферендум, активніше стали виїжджати і лікарі, побоюючись примусової мобілізації. 

 

На початку травня в онкодиспансер вперше приїхали представники окупаційної влади — псевдоочільник обласного департаменту охорони здоров’я Вадим Ільмієв у супроводі людей у балаклавах. Олена каже, що на поясі у “візитера” показово висіла кобура зі зброєю — так, щоб її бачив весь персонал. Ільмієв запропонував очільниці лікарні Ірині Сокур співпрацювати, після чого вона взяла лікарняний та виїхала з міста, продовжуючи керувати закладом вже дистанційно.  

 

За словами Олени, відтоді персонал, що залишився, почав жити у двох паралельних реальностях: виконувати усі дистанційні вказівки своєї керівниці та спостерігати за тим, як окупаційна влада ставить на місце Сокур “свою людину” — лікаря-гінеколога Олександра Нестеренка, який погодився очолити онкодиспансер та співпрацювати з росіянами. 

 

Олена та інші її колеги виконували не тільки свої обов’язки, але й працювали за бухгалтерів, відділ кадрів та опікувалися приймальнею. У липні жінку звільнили за проукраїнську позицію, бо з псевдокерівництвом вона продовжувала спілкуватися українською мовою. Після слів окупантів “йдіть, очікуйте на своє ЗСУ”, жінка зрозуміла, що потрібно виїжджати. Новопризначений же “директор” почав формувати власний, вже проросійський штат з юристами, секретарями та бухгалтерами. 

 

Декілька днів Олена шукала перевізників. Найбезпечнішим шляхом для виїзду жінка називає маршрут через Крим, але він був занадто дорогим. Потрапити на підконтрольну Україні територію жінка разом з матір’ю-пенсіонеркою вирішила через Василівку Запорізької області. Один квиток у цьому напрямку коштував 6 тисяч гривень. 

 

Черги були величезні. Коли їх автобус доїхав до блокпостів, то виявилося, що вони майже трьохсоті, а росіяни ж пропускали не більш як по 100 автівок за день. Тож, їхній групі довелося чекати п’ять днів, аби виїхати з окупованих територій. Ці дні вони провели у населених пунктах поблизу.

 

“Три дні ми пробули у місті Дніпрорудне. Водії заздалегідь домовилися, щоб нас поселили в гуртожитку місцевого училища. Запускали туди о восьмій вечора і вже о восьмій ранку ми мали звільнити приміщення. Цей час ми проводили у місті — гуляли, їли щось гаряче, дивилися місто”, — каже вона. 

Водії заздалегідь попередили пасажирів, що до них можуть підходити провокатори, які шукають проукраїнсько налаштованих громадян, отримуючи за це від окупантів гроші. 

 

“Якось до нас підійшла жіночка та почала розпитувати куди ми і звідки. Потім стала щебетати, мовляв, не від’їжджайте, у нас тут добре, росіяни гроші видають, концерти організовують. Ну звісно, ми мали б якось різко відреагувати, але усі замовкли та відвернулися. Потім підійшов якийсь пенсіонер та також став нас розпитувати, наче він сам хоче виїхати. Ну ми і відповіли — ось там водії, підійдіть та запитайте у них все, що вас цікавить. На це він почав сваритися та сказав, що, мабуть, мало нас бомбили. Від цих слів ми усі були в шоці”, — каже Олена. 

 

Нині місто звільнене, ЗСУ поступово деокуповують і інші території регіону. Частина колаборантів під час так званої “евакуації” виїхали з міста. Декого з них Олена знала особисто. 

 

Российские оккупанты вечером обстреляли жилой район Херсона, известно о 10 пострадавших, у четырех из них захватчики забрали жизни, сообщил глава Херсонской ОВА Ярослав Янушевич в Telegram.

 

"Российские оккупанты снова обстреляли Херсон. Около 17:00 российские захватчики из артиллерии и РСЗО покрыли огнем жилой район города. Из-за обстрелов загорелась многоэтажка. Вражеские снаряды попали и на детскую площадку. К настоящему времени известно о 10 пострадавших в результате обстрела, у четырех из них рашисты забрали жизни", - сообщил Янушевич.

___________________________________________________________

На минимальном заряде, но со Starlink. Вслед за АТБ в Херсон вернулась сеть Сильпо

 

 

Владимир, житель Великой Александровки, поселка в Херсонской области, после начала войны решил не покидать дом. Российские войска недавно ушли, населенный пункт лежит в руинах, а жизнь Владимира, как и многих других украинцев, уже никогда не будет прежней, пишет Радио Азаттык.

Российские войска несколько недель назад покинули Великую Александровку после семимесячной оккупации, но следы их пребывания видны повсюду: в разрушенных домах, разбитых машинах и взорванном мосту через реку, протекающую через поселок.

 

Следы есть в граффити на монументе в честь Второй мировой войны и в опустевшем пьедестале, с которого снесли памятник украинскому поэту Тарасу Шевченко, увезенный затем в неизвестном направлении.

Есть следы и в горьком тосте, который Владимир, местный житель, поднимает с давним другом в свой 55-й день рождения, держа в руках стакан виноградного самогона и стоя рядом со своим полуразрушенным домом.

 

 

Российские войска вошли в Великую Александровку 13 марта, примерно через три недели после начала крупномасштабного вторжения в Украину, и вскоре захватили город Херсон, расположенный примерно в 80 километрах к юго-западу. Поселок был освобожден в начале октября, когда украинские войска медленно продвигались вперед в контрнаступлении, кульминацией которого стало отступление россиян из Херсона.

 

Во время оккупации Владимир — лесник и бывший военный, большую часть жизни проживший в Великой Александровке, — решил остаться дома.

Его готовность противостоять российским захватчикам судьба испытает четырежды.

 

Через три дня после ввода российских войск около 200 жителей вышли на главную улицу в знак протеста против оккупации. Колонну людей с желто-синими флагами, скандировавшую «Слава Украине! Героям слава!», возглавляли жена Владимира и его дочь от предыдущего брака — обе Анны.

 

 

Российские силы разогнали митинг, обошлось без кровопролития. На следующий день демонстраций собрала гораздо меньше людей. Затем протесты сошли на нет.

В телефонном разговоре с Азаттыком дочь Владимира подтвердила, что они с женой отца организовали митинги вместе со своим другом, несмотря на отсутствие поддержки со стороны местных властей. Но россияне подумали, что за акциями стоит Владимир.

 

Вскоре после этого, по словам Владимира, к дому, где он жил с женой и пожилой матерью, подъехали два КамАЗа и бронетранспортер с пулеметом на крыше. Его увезли и допросили.

Российские офицеры поначалу относились к нему с уважением и предлагали ему еду, рассказывает Владимир. Они хотели, чтобы он стал главой города.

Он отказался, демонстративно заявив им, что «в Украине на эту должность избираются демократическим путем, а не назначаются российскими военными».

 

Владимир, из соображений безопасности не пожелавший, чтобы в публикации была указана его фамилия и размещено фото, возглавлял местную организацию ветеранов войны в Донбассе — украинцев, которые участвовали в спровоцированном Кремлем конфликте, разразившемся на юго-востоке Украины в 2014 году.

После первого допроса россияне отпустили Владимира, с ним ничего не произошло.

 

 

 

49-летняя жительница освобожденного Херсона Анжела во время оккупации города была насильно выведена из своего дома вооруженными россиянами и отправлена в плен. 31 день женщина находилась вместе с четырьмя другими херсонками в маленькой комнатушке, которую оккупанты называли "камерой пыток".

 

И это название целиком оправдано. Как рассказала позднее Анжела изданию ВВС, она с соседками ежедневно подвергалась психологическим, а иногда и физическим пыткам.

"На третьем этаже избивали мужчин. Когда человека пытают током, вы это слышите. Это какой-то странный звук. Мужчины кричали от боли", – делится ужасами плена женщина.

 

 

Анжела рассказывает, как своими глазами видела тела людей, завернутые в полиэтиленовые мешки, после "допросов с пристрастием". В камере, где женщины были заперты практически 24 часа в сутки, яркий электрический свет горел всю ночь – после выхода на свободу они не могут спать в темноте.

 

Правоохранители показали журналистам, как выглядят некоторые "камеры пыток". Комнатушки в 3-4 кв.м. усеяны мусором, мисками для животных, в одной из них валяется порванный российский флаг.

 

"Я жил в камере с 15-ю мужчинами. Нас заставляли учить гимн России, избивали. Однажды один парень вернулся с черным языком. Он был настолько распухшим, что не умещался во рту. Еще одного моего соседа избили так, что он был синим с головы до ног – одна сплошная гематома. Подняться на ноги он смог только через восемь дней", – рассказал супруг Анжелы Александр, который тоже был заключен в плен.

 

 

Супружеская пара находилась в заключении у захватчиков в середине лета. Температура в тесном перенаселенном помещении нередко достигала 40 градусов, многим постоянно нужно было обезболивающее, которое солдаты РФ не давали.

_______________________________________________

''Здоровый такой солдат, бородатый. А плакал как ребенок'': как Херсон продолжает встречать освободителей

 

Після звільнення Херсона до рідного міста повернувся відомий краєзнавець та геральдист, дослідник історії козаччини на півдні України та воїнських некрополів Таврії Олексій ПАТАЛАХ. У вересні Олексу викрали рашисти й місяць тримали «на підвалі», а потім випустили в обмін на виступ з «викриттям укронацизму». По тому чоловік переховувався за межами обласного центру і лише після визволення Херсона зміг туди повернутися. Історію своїх поневірянь Олексій Паталах розповів журналісту NewDay ua.

 

– Перед тим я був на дачі – треба було щось їсти, тож наловив і насолив риби. З нею приїхав додому, аби переночувати, сходити на ринок за продуктами і їхати на Східний. Адже транспорт тоді ходив погано, і ввечері туди з центру було ніяк не дістатися, тільки пішки. А це далеко. Отже, переночував, зранку вийшов з квартири, а мені назустріч шестеро бурмил з автоматами і в балаклавах. Просто в під’їзді надягли наручники, забрали ключі від вхідних дверей і потягли в мою квартиру. Кажуть, робитимуть у мене обшук.

 

 

– Я так розумію, вони й самі до пуття не знали, що. Побачили вуздечку та канчука й питають «Ти що, садомазохіст?». Ні, кажу, просто я верхи їжджу. Побачили муляж козачої шашки – довелося пояснювати, що захоплююся реконструкцією. Шашку, до речі, так і не повернули. Витягли ордени другої світової й одразу «Де вкрав?». Відповідаю – то покійного діда, котрий воював. Ось його фото з усіма нагородами.

 

Але справжнє свято в учасників «обшуку» настало, коли з шухляд у шафі повитягали підбірку журналів «Українське козацтво», які видавалися в Чикаго й Торонто. Випуски були датовані з 1968 по 1982 роки, але дати непроханих гостей не обходили. Вони звернули увагу на місце видання й негайно зробили висновок: «Так ти американський шпигун». І потягли мене «на цугундер», себто у підвал будівлі Головного управління Національної поліції Херсонщини на вулиці Лютеранській, де я пробув з місяць.

 

– Тортур, як таких, не було. Одного разу вирішили підключити до мене струм. Начальник «тюрми» із позивним Чорний посадив на стільця, вдягнув наручники з якимись провідками й почав крутити якусь машинку. Крутить і питає: «Що відчуваєш?» Та нічого, кажу.  Він знову щось крутить, і знову «Що відчуваєш?». А я йому – нічого. Тоді Чорний страшенно заматюкався на чиюсь адресу «Нічого довірити їм не можна – геть зіпсували апарат». На тому тортури й закінчилися. А що з мене візьмеш? Співкамерник з Голої Пристані одразу дав мудру пораду – на допитах не мовчи, розповідай їм, що хочуть. І я не мовчав. Від мене вимагали прізвища українських активістів і держслужбовців – я їм цілий список надиктував. От тільки то все були прізвища людей, котрі… вже померли. Запитували про моє співробітництво з Інститутом національної пам’яті, зокрема про перейменування вулиць Херсона. Про таке можна було говорити безпечно, і я говорив. Цікавилися політичною обстановкою в області, то я їм розказую: «Хлопці, я докладніше знаю про Херсонщину у вісімнадцятому сторіччі, а не в двадцять першому». Запропонували «викривальний виступ» з записом на відео. Я не відмовився – наговорив на камеру псевдонаукових нісенітниць з «потрібною» риторикою. Судячи з усього, їм сподобалося. Бо отримав чи то премію, чи то «винагороду за співробітництво» – банку рибних консервів.

 

 

– Годували нас раз на день. «Пайкою» була пластикова тарілка макаронів, що позлипалися, чи каші з запахом тушенки – перловки, рису або гречки. Тож рибні консерви справді здалися делікатесом.

– Як не дивно, такої підписки й не вимагали. Мабуть, як агент я їм здався не дуже перспективним. Лише наполягали, аби я в майбутньому оформив паспорт громадянина рф. Я й це пообіцяв – тільки не зараз, а коли черг поменшає. Зрештою, у тюрмі настала ротація, і мене звідти випхали. Дістався додому і бачу, що після обшуку зник дивний набір речей – покривало з ліжка покійної матері, прищіпки для білизни. Дурниця якась. Але в квартирі я довго затримуватися не став. Побоювався, що за мною стежитимуть і так зможуть вийти чи на подругу, котра мене переховувала, чи на спільного знайомого, котрий був пов’язаний з партизанами. Підставляти порядних людей не хотів і сам не хотів удруге підставитися. Навчений гірким досвідом, швиденько зібрався й гайнув на дачу. Там і просидів майже до звільнення Херсона, харчуючись власноруч виловленою рибою, фруктами та городиною з ділянки. Може, то була не найрозкішніша дієта, але після «підвального меню»» вона мені здавалася бенкетом. Навіть трохи від’ївся й здоров’я поправив.

 

– Гадаю, виказали. І навряд чи сусіди. В мене підозра на одного знайомого, котрий заходив увечері, коли з дачі приїхав. Своїми підозрами я вже поділився з ким треба, але особи називати не буду – може, дарма я на нього клепаю, і він ні в чому не винен.

 Спілкувався Володимир ДОРОФЄЄВ

 

Події в Україні створили чимало проблем для легального гемблінгу та негативно позначилися на становищі наземного та онлайн-сектору. Проте на думку знаного експерта та голови Ukrainian Gambling Council Антона Кучухідзе, бізнес має зробити усе, щоб вижити і дотримуватися букви закону. У цій статті розповідаємо, що розповів голова UGC про комунікацію легальних операторів з КРАІЛ та якою є боротьба з тими компаніями, що відмовляються дотримуватися букви закону.

Авторитетний аналітик заявив, що незважаючи на складнощі, з якими зіштовхується легальний гемблінг, і КРАІЛ і бізнес працюють у тісній зв’язці. Гральні заклади намагаються зберегти клієнтів, пропонуючи їм численні бонуси та заохочення (щоб дізнатися про детальніше, дивіться посилання), виплачують податки. КРАІЛ з розумінням ставиться до труднощів, які переживає бізнес та намагається допомогти йому вижити.

На думку експертів порталу, що оглядає пропозиції онлайн-казино, ukraine-casino, така стратегія є ефективною та взаємовигідною. Вона допомогла залишитися на плаву тим компаніям, які не могли сплатити податки навесні – влітку 2022 року.

Але разом з тим, UGC та КРАІЛ спільно борються з закладами, що порушують принципи законності. Зокрема, йдеться про ануляцію двох гемблінгових ліцензій ООО «ТБК»: на діяльність у форматі онлайн-казино та на букмекерську діяльність. Причина – подання недостовірної інформації у звітній документації та підтримка країни-агресора. За словами Антона Кучухідзе, подібний кейс подає вітчизняній бізнес-спільноті як мінімум 2 важливих сигнали:

●  Навіть у виключних умовах легальний гемблінг має дотримуватися букви закону: порушення норм законодавства каратиметься суворо та показово.

●  Будь-які комерційні чи юридичні зв’язки з країною агресором будуть ідентифікованими, а бізнес в Україні припиненим.

Також Антон Кучухідзе нагадав організаторам азартних ігор, котрі працюють в наземному секторі, що заяви про закриття чи відкриття залів гральних автоматів мають чіткий формат, який обумовлюється ліцензійними умовами. А ще він наголосив, що пріоритетним завданням UGC та КРАІЛ має стати боротьба з представниками нелегального сектору, які активізувалися. Голова UGC вкотре закликав небайдужих громадян скаржитися на спеціально створену гарячу лінію, якщо гральні заклади порушують їхні права чи вони помітили підозрілі пропозиції від онлайн-казино. 

 

Звільнений Херсон – найкраще втілення одного з вечірніх звернень президента Володимира Зеленського під кодовою назвою "без вас".

Після відступу окупантів у місті вже більше тижня немає ні води, ні світла й тільки-но починає пробиватися зв’язок. Але херсонців, здається, це не надто засмучує, адже головне – у їхньому місті більше немає росіян.

 

Дев’ять місяців окупації, як розповідають місцеві жителі, вони провели у своїх квартирах і підвалах. Жили з двома телефонами – смартфоном, який тримали вдома, і "кнопковим", з яким ходили на місцевий базар чи в гості до рідних.

"Я навіть і не знав, що в місті залишилося так багато людей. На вулицях же майже нікого не було", – говорить після 11 листопада місцевий житель на ім’я Андрій, який прихистив у щойно звільненому місті журналістів УП. 

 

 

Єдине, що працює в його домі, це газова плита.

За пару кроків від його дому все ще висить плакат з триколором і написом "В будущее – вместе с Россией". 

Таких плакатів тут десятки: "Херсон – город с русской историей", "Русские и украинцы – один народ" і тд. Повз них постійно проходять дорослі й діти, загорнуті в українські прапори з автографами українських військових, показуючи, що таки не один.

 

"Українській правді" пощастило побачити Херсон і херсонців у перші дні звільнення й зафіксувати цей момент, коли величезне, 300-тисячне до війни, місто оживає після важкої окупації.

Дивіться у репортажі УП, як місцеві йдуть з пластиковими пляшками набирати технічну воду до Дніпра, розгортають перші прилавки на місцевому ринку й телефонують дітям повідомити, що їх звільнила українська армія.

 

 

 

Тимоти Моралес рассказывает, что все время оккупации оставался дома, чтобы избежать российских патрулей.

Учитель английского языка из США скрывался от российских захватчиков на протяжении всех восьми месяцев оккупации Херсона.

Историю гражданина США, пережившего оккупацию Херсона, рассказывает New York Times.

 

Тимоти Моралес рассказывает, что все время оккупации оставался дома, чтобы избежать российских патрулей. Он смотрел фильмы на своем ноутбуке, а в солнечные дни прогуливался по маленькому, огороженному стеной дворику. Боясь быть замеченным, Тимоти осторожно выглянул из-за занавесок, наблюдая, как россияне продвигаются по улице.

Моралес знал, что гражданство США неизбежно сделает его мишенью для россиян.

"У меня были моменты, когда я был в отчаянии. Но с какого-то времени я знал, что этот день (освобождение Херсона. – Ред.) наступит", – сказал он.

 

 

По мнению журналистов NYT, Херсон остается мрачным и темным городом, без электричества, воды и отопления. Начиная с рассветом, многие оставшиеся гражданские выстраиваются в гигантские очереди, чтобы получить хлеб или наполнить пластиковые бутылки водой.

 

Но для 56-летнего Моралеса, работавшего профессором в колледже, хуже всего позади. Больше никаких укрывательств от россиян.

Тимоти Моралес вырос в Анлии, но затем прожил много лет в Оклахома-Сити, работая учителем английской литературы. Позже он перебрался в Украину и открыл школу английского языка в Херсоне, которая работала, пока город не оккупировала армия РФ.

 

По словам американца, однажды он пытался убежать по шоссе на север, но вернулся, когда увидел стрелявшие по дороге российские танки. Моралесу удалось отправить в безопасное место свою 10-летнюю дочь вместе с бывшей женой, но сам он выбраться не смог.

 

 

"Я не хотел рисковать из-за своего паспорта", — сказал он о ряде российских военных блокпостов.

Мужчина не сделал ничего противозаконного по законам любой страны. Но Кремль назвал Соединенные Штаты и их союзников, вооружающих украинские войска настоящим врагом в этой войне, обвиняя их в своих неудачах на поле боя. Моралес опасался, что российские войска задержат его только за то, что он американец.

 

Родственники его бывшей жены, которая является украинкой, приносили еду, а иногда он совершал покупки в продуктовом магазине, где был знаком с продавщицей, которой доверял и которая из-за своих проукраинских взглядов его не предала.

Как-то в сентябре к нему во двор пришла группа российских солдат. Соседка закричала в дверь, что у него нет другого выбора, как открыть. Тимоти это сделал и столкнулся лицом к лицу с работником ФСБ.

 

Моралес, говорящий по-русски, но недостаточно хорошо, чтобы притвориться местным жителем, сказал ФСБшнику, что он ирландец по имени Тимоти Джозеф, преподает английский в городе и потерял свой паспорт. К счастью, оккупанты ушли.

Он сбежал на другую квартиру и не возвращался на место обыска только после освобождения города.

 

 

Моралесу удалось возобновить преподавание английского языка в Интернете, используя интернет-соединение соседа для связи со студентами из Украины и других стран. "Это поддерживало меня в благоразумии", — сказал он о возможности работать онлайн.

 

По словам американца, один из оккупантов переселил свою семью в квартиру, оставленную выехавшими украинцами, в доме напротив.

Но со временем он заметил и то, что становилось очевидным другим херсонцам: армия РФ разваливалась. Солдаты стали неряшливыми и все чаще ездили на ворованных машинах местных жителей, а не на военном транспорте. Они угоняли дорогие машины и переправляли их на баржах из Херсона, подальше от линии фронта. Исчезновение дорогих награбленных автомобилей, по его словам, "подарило надежду".

 

Моралес присоединился к празднованию на центральной площади города после деоккупации, поздравляя украинских военных. Однако как бы он ни радовался освобождению Херсона, но сейчас планирует уехать.

 

 

Блекджек – одна з класичних та найбільш популярних карткових ігор наземних казино, яка практично без змін перемістилась у зали цифрових закладів. Сьогодні провідні ліцензійні онлайн-казино рівня FAVBET пропонують гравцям не лише віртуальний блекджек, але й живі ігри зі справжніми круп’є за допомогою прямих трансляцій в HD-якості. 

Якщо ви завжди хотіли відчути атмосферу справжнього казино, не виходячи з дому, лайв блекджек у казино «Фавбет» може бути відмінним місцем для старту. А інструкція нижче допоможе вам впевнено почувати себе за столом з перших ігор.

Під час гри в класичний блекджек за столом сидять один або кілька гравців, а також дилер. Незалежно від кількості гравців, гра завжди ведеться проти банку, тобто проти дилера. Мета гри полягає в тому, щоби зібрати карткову комбінацію цінністю у 21 очко, або суму очок, яка була б максимально близькою до 21, але не вище. Гравець виграє у тому випадку, коли його рука «дорожче» за руку дилера.

Кожен розіграш починається з того, що гравці роблять ставки у спеціальному полі («боксі»),  а дилер роздає кожному гравцю та собі по дві карти (одна карта дилера кладеться сорочкою наверх). Ці дві карти вважаються стартовою комбінацією, яку гравці та дилер можуть спробувати поліпшити, добираючи ще карт.

Найдорожча карта під час гри в блекджек – це туз. Він дає 11 очок (або 1 в окремих випадках, але про це розповімо нижче у розділі про «м’які» комбінації). Король, дама або валет дають 10 очок, а інші карти – за гідністю.

Як тільки гравець отримав дві карти, він має зробити одну з п’яти дій:

●   Зупинитися (Stand), тобто прийняти руку, якщо його влаштовує кількість очок;

●   Взяти ще карту (Hit), щоб покращити руку;

●   Розділити руку (Split), якщо у початковій руці він отримав дві однакові карти. Після того, як гравець розділив карти, він отримує додаткову руку з тією самою ставкою. Тобто якщо у гравця була пара 8-8 сумою 16, то після розподілу він матиме дві руки по 8 та зможе добирати карти у кожну;

●   Подвоїти ставку (Double Down) та отримати одну додаткову карту (і тільки одну);

●   Здатися (Surrender), якщо гравець бачить, що шансів на перемогу немає. У випадку здачі гравець повертає половину своєї ставки. Виплата у випадку страховки складе 2 до 1.

Також гравець може застрахуватися (Insurance) від того, що дилер збере «блекджек». Це можна зробити тільки тоді, коли відкритою картою дилера виявився туз.

«Блекджек» – комбінація туза з будь-якою картою номіналом у 10 очок (наприклад туз + король або десятка). «Блекджек» б’є будь-яку іншу комбінацію, навіть якщо вона також у сумі має 21 очко. У випадку, коли «блекджек» одночасно мають дилер та гравець, гравець повертає свою ставку у повному обсязі.

Якщо гравець бере ще одну карту, але в результаті перебирає більше ніж 21 очко, то дилер оголошує програш (Bust), і  гравець втрачає ставку.  

Туз у грі в блекджек може коштувати 1 та 11 очок в залежності від того, що обере гравець. Комбінації, де туз має гідність 11 очок, називаються «м’якими» (soft), тобто такими, де туз ще може змінити своє значення (наприклад, туз-6 називається «м’які 17»), всі інші – «жорсткими» (hard). До жорстких відносяться будь-які комбінації з незмінним значенням (валет-5, 10-7 та інші), а також ті, де туз має гідність 1 (наприклад, 6-туз-король, де туз не може прийняти значення у 11 очок, адже це означатиме перебір та програш гравця). 

Блекджек на сайті favbet.ua є однією з небагатьох азартних ігор, де виграш дійсно залежить від здібностей та досвіду гравця, а також від його аналітичних здібностей. Непоганим стартом буде вивчення «базової стратегії» гри, що дає математично обґрунтовані рекомендації щодо дій під час випадіння певних комбінацій, а далі – формування власної стратегії та стилю гри.