Если у вас часто кружится голова, появляются боли, происхождение которых вы не понимаете или стали хуже видеть и слышать, необходимо обследоваться на МРТ - уникальном сканере внутренних органов человека. 

Сегодня магнитно резонансная томография киев доступна в любом медучреждении - государственном и частном. В первом случае вы даже можете получить услугу бесплатно, по направлению семейного врача. Но придется встать в электронную очередь и подождать несколько месяцев. 

Если МРТ-диагностика нужно срочно, лучше обратиться в частную клинику. Стоимость платного обследования не пробьет брешь в вашем бюджете, а результаты получите в тот же день. 

Принцип работы магнитно-резонансного томографа очень прост: включенный аппарат создает электромагнитное поле высокого напряжения. Ядра водорода, которые содержатся в человеческих клетках, реагируют на него. В результате возникает резонанс. 

Эти колебания улавливает компьютер, подсоединенный к томографу, визуализирует их в трехмерную картинку и транслирует на монитор. Затем врач-радиолог расшифровывает полученные данные и передает их вашему доктору. 

Магнитно-резонансный томограф отлично “видит” спинной и головной мозг, все отделы позвоночника, органы малого таза, суставы, мягкие ткани. При этом цена мрт головного мозга, например, не превышает средний чек одного похода за продуктами в супермаркет.   

Благодаря МРТ выявляются практически все внутренние патологии: разнокачественные опухоли, грыжи, костные и суставные инфекции, воспаления, сосудистые патологии и травматические поражения.

Диагностика на магнитно-резонансном томографе совершенно безболезненная и безопасная процедура, не имеющая побочных эффектов. В отличие от рентгена и КТ, магнитно-резонансный томограф не облучает организм, поэтому привозить на диагностику можно даже грудничков.

Сканироваться на магнитно-резонансном томографе можно сколько угодно раз. Строгих перерывов между сеансами тоже нет. Благодаря этому удобно следить за динамикой заболевания и эффективностью назначенного лечения. 

А вот они есть, причем двух типов - относительные и абсолютные. 

К абсолютным противопоказаниям относятся:

●  кардио и нейростимуляторы;

●  инсулиновые помпы;

●  электронные или металлические импланты; 

●  кровоостанавливающие сосудистые клипсы;

В списке относительных противопоказаний: 

●  I триместр беременности;

●  избыточный вес пациента (более 120 кг);

●  наличие психических и неврологических расстройств (клаустрофобия, панические атаки, невозможность неподвижно лежать определенное время);

●  протез внутреннего уха или сердечного клапана;

●  татуировки. 

Никакой специальной подготовки процедура не требует. Главное, снять с себя все металлические предметы, включая ювелирные украшения и часы. Мобильный телефон тоже нужно оставить в сумке. 

Женщинам, которые пришли на МРТ головы, придется смыть косметику. Некоторые уходовые и декоративные средства могут содержать металлическую крошку. Например, крема или лосьоны с добавлением золота и серебра. Для вашего здоровья они не опасны, а для аппарата, который находится под воздействием магнитного поля, губительны.

Для подготовки к МРТ-обследованию органов малого таза, брюшной полости и молочных желез так же есть определенные рекомендации, но о них обычно предупреждает врач. 

 

В столичном Охматдете медики лечат 13-летнего Артура Вобликова из Херсона, который попал под обстрел и потерял руку. Сюда он был эвакуирован после того, как местные врачи смогли стабилизировать состояние ребенка. Спасти руку было невозможно, так что ее пришлось ампутировать и делать это пришлось под фонариками, потому что в больнице не было ни света, ни воды, говорится в ТСН.

 

Ежедневные перевязки и привыкание к тому, что все нужно делать одной рукой. Так 13-летний Артур живет почти месяц. “Домой хочется, надо ждать пока заживет там она. Затем выпишут где-то на два месяца или на месяц. Потом только протезисты будут смотреть и делать протез”, – рассказывает мальчик.

 

 

Он уже знает – времени на это нужно немало, хотя сначала смириться с произошедшим ему было сложно. "У него первый вопрос был после операции: "Как я дальше жить буду?". Говорю, что будешь жить по-прежнему. Сделаем протез и будешь и на машинах, и на велосипедах ездить. Главное, чтобы ты держался бойцом", – рассказывает мама.

 

Каждый день с Артуром занимается психолог и мальчику общаться с ним, говорит мама, нравится. “Сейчас он уже гораздо лучше, и с друзьями начал общаться, а то не хотел совсем не с кем общаться. Ему звонили по телефону, он не отвечал на звонки, а сейчас общается, смеется”, — радуется женщина.

 

Они пережили оккупацию. Плакали от счастья, когда впервые за девять месяцев увидели на улице украинских защитников. Казалось, хуже всего позади, но российские оккупанты даже на расстоянии продолжили свой террор. “Все не у нас дома случилось, а у знакомых. Начавшийся артобстрел и осколки ему повредили руку, знакомый не растерялся, наложил ремни, остановил кровотечение и машиной, не дожидаясь скорой, вывез в больницу. Там его обезболили и отправили в детскую областную херсонскую больницу”, – вспоминает мама мальчика.

 

 

В больнице не было света, лифт не работал, его пешком поднимали в операционную на 6 этаже, а там под фонариками ампутировали руку. “Не могли руку спасти, потому что сильно была повреждена. Рваные раны были”, — говорит ребенок.

 

Когда состояние Артура херсонским врачам удалось стабилизировать, его решили эвакуировать в Киев. Быстрые сменялись поочередно на границе каждой из областей. "Херсонская бригада вывозит, дальше мы — николаевская забираем, дальше вывозим, бригады забирают, и для дальнейшего лечения парня", — рассказывают фельшеры, которые помогали эвакуировать мальчика.

 

Так Артур с сестрой и мамой добрался до столичного Охматдета. На руке парня до трех десятков швов, большинство врачи собираются снимать. Остальные, только когда убедятся на сто процентов, что рана будет залечиваться без последствий. "В дальнейшем, вероятнее всего, ему нужно будет проводить реконструктивную операцию, чтобы ту культю, которая осталась от руки, подготовить для протезирования", — говорят врачи.

 

 

На это еще может понадобиться несколько месяцев, но врачи уже ищут благотворителей, которые смогут помочь Артуру с протезированием и последующей реабилитацией. После выписки из больницы семья останется жить у родственников Киевской области, возвращаться домой пока решили не спешить.

 

Кажется, что каждый день появляется новое онлайн-казино. И при таком большом выборе бывает трудно понять, какое из них выбрать. Но еще важнее, чем выбрать правильное казино, знать, как вернуть свои деньги, если у вас возникнут проблемы. Так можно ли вернуть деньги с онлайн казино? Давайте посмотрим.

Для тех игроков, которые ищут дополнительные деньги для игры, казино онлайн Украина 2021 предлагает разнообразные бонусы и акции. Большинство из них предоставляются в форме совпадения или увеличения ваших собственных депозитов, а некоторые позволяют играть без необходимости вносить собственные деньги сразу. Эти бонусы часто имеют ограничения по сумме, которую можно снять за один раз, а также по максимальному выигрышу, но они все равно представляют собой отличную ценность для случайных игроков. Более серьезные игроки могут воспользоваться VIP-программами и очками лояльности, которые стимулируют крупные депозиты и поощряют постоянную игру. Кроме того, казино регулярно проводят турниры и соревнования, чтобы дать своим клиентам еще один шанс еще больше увеличить свой банкролл. 

Играя в онлайн-казино, важно знать правила, связанные с выводом средств. Перед тем как вернуть деньги с онлайн казино, большинство сайтов требуют от игроков выполнения определенных условий, прежде чем они смогут снять свой выигрыш. Например, вам может потребоваться отыграть сумму депозита и бонуса определенное количество раз, прежде чем вы сможете снять деньги. Условия могут варьироваться в зависимости от игры и конкретного сайта, поэтому важно внимательно прочитать все Положения и условия перед началом игры. Некоторые казино не разрешают снимать деньги с бесплатных или бездепозитных бонусов, а также с определенных игр, независимо от того, сколько денег в них задействовано. 

Прежде чем вы почувствуете прилив азарта от возможности рискнуть и выиграть на ставках, важно помнить, что в этих играх действуют строгие правила. Понимание этих правил необходимо, прежде чем вы решите вывести свой выигрыш. Во-первых, многие платформы для отыгрыша требуют, чтобы игроки отыграли сумму своей первоначальной ставки определенное количество раз, прежде чем они смогут получить свой выигрыш. Помимо выполнения этого требования к обороту, также важно знать о максимально допустимом выигрыше, который устанавливается многими игорными сайтами. Знать, какие правила действуют в отношении ваших собственных ставок и призов, важно для того, чтобы избежать возможного разочарования, если вы успешно дойдете до стадии вывода средств. 

Перед тем как вернуть деньги с казино, необходимо пройти процесс верификации. Он необходим не только для защиты безопасности ваших транзакций, но и для того, чтобы деньги не попали в чужие руки. Как правило, для этого требуется предоставить удостоверение личности, например, водительские права или паспорт, а иногда и более подробную информацию, например, копию недавнего счета за коммунальные услуги. Пройдя через эти дополнительные шаги, вы можете гарантировать, что ваш запрос на вывод средств будет обработан быстро и безопасно, с минимальными трудностями.

Вывести средства из онлайн-казино легко и просто. Все, что вам нужно сделать, это убедиться, что вы выполнили минимальную сумму для вывода средств - обычно эта сумма находится в диапазоне 25-50 EUR/USD - заполнить форму запроса на вывод средств и подождать несколько дней. Этот процесс может занять от одного до трех рабочих дней в зависимости от того, какой способ оплаты вы выбрали. После обработки запроса на вывод средств деньги будут переведены на указанный вами счет, включая дебетовую/кредитную карту, Paypal, Neteller, Skrill и др. Главное придерживайтесь этих рекомендаций.

 

24 лютого квартира Андрія (ім’я змінене з міркувань безпеки, — ред.) стала пунктом збору українських партизанів у Херсоні. Тут досі лежить мішок з армованими гвіздками, які планувалося розсипати на дорогах, аби перешкоджати пересуванню російської техніки. Стоять пляшки для коктейлів Молотова і пахне бензином. На стіні висить паперова мапа, на якій у перші місяці вторгнення Андрій з друзями відмічав зміни на лінії фронту. Тут же в кутку лежить пакет з одягом, у якому Андрій прожив 75 днів полону.

 

"Ми думали в Херсоні буде Грозний, ми закидатимемо російську бронетехніку бензином і обстрілюватимемо їх з дахів з РПГ. Виявилося все не так, як очікували", — говорить хлопець.

Після окупації Херсона, Андрій з друзями організували підпільну мережу інформаторів, коригувальників та виконавців диверсій. Спершу Андрій мав збирати координати пересування російської техніки та передавати їх українським військовим. Пізніше став збирати інформацію, на основі якої інші закладали вибухівку і підривали колаборантів.

 

 

Так тривало до 29 липня. Того дня Андрія викрали з конспіративної квартири і відвезли до Головного управління поліції в Херсонській області, де у підвалі росіяни тримали херсонців. Андрія допитували, катували струмом і водою, били палицями, аби він здав інших членів підпілля. Але він зумів вижити, вийти на волю і дочекатися звільнення рідного Херсона. Суспільне записало його історію.

 

За кілька днів до вторгнення я не особливо читав новини, тому не думав ані про спротив, ані про партизанщину. Наш рух розпочався 24 лютого, коли мені подзвонили друзі і сказали, що ось, уже почалося. Тоді ж я почув вибухи за містом. Ми обдзвонили своїх і повідомили, що збираємося у мене вдома.

 

Ми хотіли двіжувати. Вірили, що росіяни будуть пробувати заходити в місто, а ми будуватимемо барикади, виманюватимемо їх на вузькі вулички і робитимемо їм вогневі мішки. Словом, у нас були певні фантазії, але нічого з цього не відбулося.

 

 

У перші дні ми вирішили допомагати і військовим, і цивільним. Стали стягувати бензин, гвіздки, скляні пляшки, масло, пінопласт. Якісь жінки приносили їжу, у мене на квартирі досі стоять банки з закрутками. У когось на ринку була точка з одягом і нам принесли теплі куртки. Це все поступово розходилося. Спершу друзі розвозили волонтерку, продпакети для бабусь. А потім в місті стало забагато росіян і це стало неактуальним. Ми перейшли у підпілля.

 

Ми скидали координати переміщення російської техніки, слідкували за місцевими колаборантами і шукали можливості щось із ними зробити. Я збирав інформацію, структурував її й надсилав іншим. У мене, наприклад, були координати про 50 танків у корівнику в селі. Просто місцевий скинув інфу. Потім в іншому селі знайома дівчина йшла з тренування і злила координати колон бронетехніки. Прильот — десятки одиниць згорілої техніки. Будинки, позиції, всякі будівлі, які займали росіяни. Я щодня слав координати пакетами.

 

Я вважав себе доволі відомим в місті, тому боявся, аби мене не спалили. Було кілька чатів, звідки до мене зливалася інформація. Я вибирав адекватну і передавав далі.

Жінки та підлітки переважно могли пересуватися містом майже безперешкодно і тому найбільше користі у отриманні даних було саме від них.

 

 

Були більш підготовані хлопці — виконавці. Колаборантів ми знали в обличчя, бо їх показували по телевізору. Ми просто спостерігали за ними, розуміли, в кого немає охорони, хто на ніч повертається додому, хто паркує машину не у дворі. Я переживав, щоб ми не чіпали військових, тому що тоді всіх почали б шманати. Тому ми зайнялися колаборантами, адже, по-перше, їх менше охороняли. А по-друге, це зрадники, їх треба було принципово покарати.

 

У нас не було жодного матеріального ресурсу, щоб працювати. Вибухівку, пістолети, автомати, обрізи ми скуповували в місцевих "кулібіних". Закладки в місті були, але ми про них не знали. Або вони були закопані в таких місцях, куди неможливо було дістатися, а якщо і можна, то як ти вивезеш вибухівку через російські блокпости? Так, знаходилися люди, яким це вдавалося, але процес складно рухався. Під кінець у нас був тільки один автомат на всіх, пару обрізів, пару гранат в закладці і все.

 

Я майже не виходив з квартири і участі в закладках не брав. Пару раз тільки забирав посилки на районі. Раніше думав, що це класно — сидіти і задротити за комп?ютером. Але насправді це такий психологічний тиск — шарахаєшся від людей під вікнами. Якось ми були на квартирі, а там дверцята зі склом і шторкою. Росіяни постійно ходили повз неї, бо вони поряд жили, але думали, що приміщення не житлове і ніби його не помічали. І от одного разу я відкриваю шторку, а там стоять військові і переговорюються: "Тут точно  мають бути десь партизани, такий сховок хороший". А інший йому відповідає: "Пішли перевіримо горища". Усі, хто тоді були в квартирі, сильно пропітніли. Ми вирішили звідти знятися. Так я переїхав на іншу квартиру.

 

 

Може здатися, що все було складно, але насправді, якщо ти таким уже займався, то ні. Треба бути педантичним в деталях, а я не був до кінця педантичним. Тому і попався.

 

По-перше, ховатися на квартирі було тупістю — з неї не було виходу. Якщо живеш на конспіративній квартирі, треба хоча б на першому поверсі. А найкраще у приватному секторі — можна вилізти у вікно і тікати дахами. А квартира, особливо на високому поверсі — це гайки.

По-друге, у нас було завелике коло спілкування. Людей забирали і відпускали протягом усього часу. Тому могло бути забагато витоків інформації. От він і стався — спіймали одного, почали допитувати, мучати, ламати. Я знаю, хто мене здав. Коли його взяли, він довго морозився, але потім його квартиру обшукали, знайшли другий телефон, бо у нас у всіх було по два — один для роботи, інший чистий, щоб дзвонити мамі, дівчині, друзям. Під тортурами дізналися пін-код, а там купа пальонки. Почали ставити запитання: "Хто це? А це?" Коли крізь тебе пропускають струм, а потім пластиковими трубами б?ють по гематомах, скажеш усе. Я на нього зла не тримаю, я чудово знаю, як вони це роблять.

 

До мене прийшли 29 липня. Зі мною був товариш. Я йому казав не відкривати, але, може він був у стресі, тому відкрив. Я намагався одразу ж позбутися телефона, видалити чати, але не вийшло. Вони забігли всередину. Люди в цивільному і балаклавах без розпізнавальних знаків. Почали кричати: "Лежати!" Я ліг. Вони стягнули мені руки стяжками, накинули на голову футболку. Протопталися по мені. Потім взяли подовжувач, зробили петлю з дроту, накинули мені на шию і піднімали за неї вгору. Далі били. Запитували, де інші. А я справді не знав, тому що вони не повідомляли про своє місце перебування.

 

Мене закинули в мікроавтобус. Зверху мені на плечі сів один з їхніх і ще пару разів вдарив по голові. Куди мене везуть, я не знав.

Далі все було, як в кіно. Мене повели в кімнату для тортур. Скотчем прив?язали до металевого стільця з бильцями, підключили електроди і давай крутити тапік (польовий військовий телефон, який використовують для катування струмом, — авт.). Крім цього, кидали ганчірку на обличчя і лили воду, аж поки я не почав задихатися. Але це їм не дуже сподобалося, тому вони повернулися до катування струмом.

 

Того дня довкола мене зібралося людей вісім. Вони з усіх сторін кричали. Били в діафрагму — я задихався, вони ставили запитання, не давали відповісти, знову били. Потім вдаряли струмом, мене судомило, вдихнути неможливо. Запитували все підряд — від того, чому ми називаємо їх ватниками, до конкретних запитань: де інші члени групи, хто є хто.

 

Я на той момент знав, що затримали тільки мене і мого товариша, з яким був на квартирі. Але коли вони зі мною спілкувалися, проскакувало, що затримали ще кількох. Сказали, що убили товариша, якого взяли разом зі мною. Це була неправда.

Вони знали про якусь частину нашої діяльності, знали, що ми обговорювали координати. Це все вони знайшли у мене в телефоні. Я казав, що ми просто розводили людей на гроші і насправді ніякі дані нікому не передавали, що ми любимо Росію, що я готовий співпрацювати.

Словом, казав усе, що завгодно, аби звідти втекти. Були такі, що говорили: може, правда задіяти якось мене, але інші не велися.

 

Після мене відвели в камеру. Сказали рахувати до ста і тоді можна зняти з очей шапку. Я так зробив, зняв шапку і опинився у вогкій бетонній коробці.

 

У перші дні було стрьомно. Вони розповідають, що тобі світить 15 років в?язниці. Стріляють над вухом, погрожують, що наступний постріл буде бойовим. Ти постійно слухаєш крики інших в?язнів: "Будь ласка, не треба, мамочка, не треба". Я бачив, як після катувань людину занесли в камеру, а потім з тієї камери почали кричати, що людина не дихає. Крізь дірочки від болтів у дверях я побачив, що вони винесли тіло. На моїй пам?яті це був лише один випадок, коли вони замучили когось до смерті.

 

Побуту в камері особливого не було. Дві баклажки — одна для води, інша для сечі, дві куртки, якими ти укриваєшся. Прокидаєшся або від того, що до тебе заводять нового сусіда, або близько восьмої-дев?ятої ранку у підвал заходять конвоїри і кажуть: "Доброе утро, долбоящеры, добро пожаловать в Российскую империю, подъем, уроды". Тоді вони починають виводити кожного по черзі в туалет і ти можеш вилити сечу з баклажки, а в іншу баклажку набрати воду з краника.

 

Коли в дверях відчиняється кватирка, треба встати до стіни, опустити голову, розставити ноги на ширині плечей, руки на стіну і так стояти розмовляти з ними. Випустили в туалет, принесли окріп, їжу. Їжа — це консерви, перловка, макарони. Її дуже мало. Одного разу я попросив подвійну порцію і вони принесли макарони без м?яса — просто склеєний корж вареного тіста, який прийняв форму каструлі.

 

Інколи вони говорили, що в мене сьогодні "лікувальне голодування". Ти сидиш в камері і чуєш, як в?язні шкрябають ложками по каструлі, як комусь накладають їжу. П?єш водичку. Це було для мене найбільш жорстко. Я схуд на 18 кілограмів.

 

У перші дні у мене почали хитатися зуби. Я сказав конвоїрам. Один дістав плоскогубці й каже, що зараз покличе товариша і вони дістануть. Кажу: "Ні-ні, не треба, я сам". Зрештою, один зуб відколовся, а другий хилитався і потім я його просто дістав.

 

Годинника не було. У камері постійно горить лампочка. День чи ніч, ти не знаєш. Котра година, я приблизно розумів, тільки коли вони відкривали двері в підвал: є світло — значить, день. Якщо допитів немає, просто сидиш. Якщо є і під час них тебе б?ють струмом, повертаєшся в камеру і одразу вирубаєшся.

 

Половину терміну я сидів сам, потім до мене почали підкидувати інших. Спершу ти не розумієш, кого саме до тебе підсадили, може, когось завербованого. Потім ми розговорювалися. Декого після звільнення вивезли в Крим. Дехто лишився в місті і ми потім бачилися. Через одного чоловіка, якого випустили раніше, я передав рідним, що живий.

 

Багато людей сиділи просто з дурості. Наприклад, один чувак по телефону комусь розповідав, що він навів прильот по російських позиціях. Він жартував, але через три місяці до нього приїхали і запитали, кому він того дня дзвонив. Не пам?ятаєш? Ну сиди, згадуй. Цього чоловіка потім випустили і він зміг виїхати за кордон.

Завербованих не підсажували. Був один чоловік, який хотів здати схрон сусіда, бо росіяни оголосили — здасте, дамо гроші. А взяли його і він зі мною сидів на ямі п?ять днів, а сусід поїхав і схрон лишився закопаним.

 

Був дід, у якого хотіли віджати машину. Його не били. Він послухав крики в камерах, злякався і віддав авто. Були люди, які просто торгували самогоном. Жінки були, діти. 14-річний хлопчик попався з дядьком (ймовірно, йдеться про Віталія та Олексія Мухарських з села Киселівка, — авт.). Дядя фотографував російську військову техніку. Пам'ятаю, хлопчику носили цукерки. Але росіяни так завжди поводилися. Спершу тортури, а потім дають печивко.

 

Мені давали читати книжки. Симонов, Шолохов, Пікуль. Або ще гірше — Максим Горький. Там не про Радянський Союз, але там просто у всіх все погано і ніколи нічого не буває добре. Вони казали, що є ще Достоєвський, але я відмовлявся. Потім я перекидувався з ними парою фраз про ці книжки, хвалив, які мені сподобалися. Була цікава книга — "На берегах Южного Буга" про вінницьке підпілля 1942 року. За винятком того, що тоді в німців не було тапіків, ця книга просто про наше підпілля. Тільки тепер росіяни в ролі фашистів.

 

По книжках я зрозумів, де мене тримають. Вони були з тюремної бібліотеки — на кожній сторінці стояла печатка обласного управління внутрішніх справ Херсонської області, тобто ГУНП. Там є старий слідчий ізолятор. Плюс вранці дзвонила ратуша. А потім на 60 день до мене підсадили чоловіка, який в молодості в цьому СІЗО сидів за хуліганку. Він підтвердив, що це було ГУНП.

 

Лакований радянський стіл, позаду — прапор РФ. На стільці перед тобою — людина в балаклаві. Позаду ще стільці, на одному сидить тип з тапіком і тип, який веде допит. Ще кілька людей може сидіти перед тобою, але зазвичай присутні двоє "слідчих".

Коли тебе ведуть на допит, вдягають на очі шапку так, щоб ти бачив тільки східці і не перечіплявся. У кімнаті прив'язують до стільця, закатують тобі рукава, підключають електроди і починають запитувати. Інколи ще можуть пару разів вдарити, аби ти роздуплився. Дуже боляче, коли тебе б'ють просто долонею по потилиці.

 

Один оборот тапіка — це один удар напруги. Він може трошки крутнути, а може крутити й крутити і струм буде йти постійно. Усе залежало від їхнього настрою. А ще від ефективності українських Збройних Сил. Наприклад, наші розбомбили якусь переправу, вони дуже злі залітають в підвал, шукають, до кого можна причепитися, і просто зривають на людині злість.

 

Запитання пригадуються важко. Найчастіше вони заздалегідь знають відповіді, просто дивляться, чи ти вийобуєшся. Якщо нормально відповідаєш, допит просто триває. Якщо вийобуєшся, тебе б?ють. Якщо починаєш ковзати і переходити на інші теми, один може сказати: "Братан, он что-то выделывается, лупани его дубинкой". Лупили по шиї, ногах, спині. А коли наливаються синці, били ПВХ-трубкою по ним. А ти прив?язаний до стільця і, як маленька дитина, яку мама б?є по сраці і тримає за руку, можеш тільки викручуватися і вигинатися.

 

Найтяжчим був найперший допит. Мені здалося, саме тоді найдовше били струмом. Або просто оскільки це був перший раз, я був під враженням. Скільки триває допит, не знаю. Здавалося, десь 20-30 хвилин. Але знайомий, який сидів в іншій камері, казав, що часом мене не було по шість годин. Час якось розтягується ніби. Плюс періодично я відключався і вони приводили мене до тями лящами і нашатирем.

 

Більшу частину часу, коли тебе не годують, ти не можеш заснути. Крутишся, будь-який сон — про їжу. Просто уві сні знаходиш булку і їси її, прокидаєшся і хочеш їсти. А коли тебе побили струмом, потім така втома, ніби кілька діб не спав. Тому коли мене повертали в камеру, я засинав у будь-якій позі. Пофіг, що сиро і холодно.

 

Десь половину мого терміну допити були постійними. А потім на мене забили і я приблизно тридцять днів просто сидів в камері уже без тортур. Крім того, перша ротація, яка мною займалася, виїхала. Я так розумію, в них було багато випадків, коли вони починали чимось займатися, не могли розкрутити і забивали на тебе. Лиш інколи мене могли забути погодувати або пару разів стукнути в коридорі.

 

Одного разу вони прийшли в камеру і сказали: "На вихід!" Мене повели в іншу кімнату. Там були речі, які дістали під час обшуку на квартирі. Прапори з Іловайська, портрети Бандери і Шухевича, які мене попросила заховати знайома. У кімнаті були їхні журналісти, один з камерою стояв, інший ставив запитання. Бере портрет Бандери і питає, чи це герой України, чи ні. Я відповів, що не розбираюся в історії.

 

 Далі вона запитала чи знаю я, що Бандера співпрацював з німцями. Я запитав, як він міг співпрацювати, якщо сидів в їхньому концтаборі? Вони сказали, що знають це точно. Я огризнувся: а що ви тоді скажете про пакт Молотова-Рібентропа? І тут помічаю, як з-за камери оператора виглядає феесбешник і погрожує мені кулаком.

 

Віковий діапазон людей, які мене допитували і утримували — від 25 років до 50. Молоді слухали на телефоні якийсь драм-енд-бейс про ЧВК "Вагнер". Старші — "ДДТ" "Осінь", "Арію" "Штиль", Metallica, RHCP і якийсь рок 1990-х. Запам'яталася група "Кіно". Один чувак мені казав: "Ця пісня присвячується тобі", — і вмикає "Групу крові".

 

Від віку залежали і їхні погляди. Дехто насправді розуміється в історії і може нормально спілкуватися. В інших — суміш релігійних свят, Сталіна, комунізму і царської Росії. Якщо це дорослий чоловік, він суто більшовик в душі. А молодші просто казали: "Вы разбудили медведя, вот мы и пришли". Жінок серед них не було.

Останній, який мене випускав, поспілкувався зі мною адекватно. У кінці каже: і наші, і ваші бомблять по цивільних. У приклад навів те, що українці поцілили в апеляційний суд в Херсоні і там загинули люди. Не знаю, це правда, чи ні. Я не став йому згадувати про Бучу, Маріуполь. Бо це мав бути день, коли мене випустили.

 

Новини ззовні я отримував, коли до мене підсаджували нову людину. Бувало, коли поруч не було охорони, новини розповідав чоловік, що наливав окріп. Одного разу він каже: хороші новини, Харківську область звільнили. Для мене це не були хороші новини, бо де Херсон, а де Харківська область?

 

Інколи самі росіяни заходили і розповідали типу, що взяли Запоріжжя, що йдуть на Миколаїв, що буде референдум. Я розумів, що це неможливо — якщо вони в перші дні не змогли цього зробити, то далі тим паче. Були, звісно, люди, які вірили, але швидко починали сумніватися. Попадалися й такі, що казали у вересні, що українці вже Берислав взяли і рубляться за дамбу, що наші вертольоти над Херсоном літають і знищили в області все російске ППО.

 

Я чув прильоти по місту. Росіяни забігали до нас ховатися у підвал. Між собою говорили, що українці розбомбили переправу, ще щось. Я все чекав, коли по нам теж хтось ракету запустить. Здавалося, ми в підвалі в безпеці, але нагорі жили росіяни.

 

В останні дні моєї відсидки зайшла третя ротація росіян. Вони особливо нічого про мене не знали. Можливо, тому що між ротаціями у них немає нормальної комунікації. Або їм було байдуже. Попередні чуваки забрали в мене айфони, ейрподси, винесли з хати при обшуках все, що можна, і поїхали собі додому в Рязань. А для новеньких я був просто висяком. Справу вони так склеїти і не змогли, тому що не спіймали всіх.

 

Спершу до мене в камеру зайшов чувак і наказав писати біографію. Я написав, як люблю Росію і яка помилка, що я тут опинився. Він підняв мене в кімнату, де були катування, зняв маску. Сказав, що звинуватити мене в чомусь не може, бо доказової бази нема. Далі сказав, що до кінця його ротації у мене є місяць, щоб зробити підробні документи і виїхати.

 

11 жовтня мене випустили. Протягом місяця я никався квартирами. Єдине, що в мене лишилося, — мішок речей з тюрми і ключі від зйомної квартири.

Перші дві доби на волі я не спав. По-перше, у мене була тривожність. Лякали шорохи і шум. Намагався зв?язатися зі своїми, але люди переживали, що за мною слідкують.

 

А по-друге, я постійно їв. Їв, пив, їв, пив. Мені ще в камері попався чоловік, якому передавали рідні передачки. В одній був сирний пряник. Він мене ним пригостив і це було суперсмачно. Коли вийшов, я від?їдався на цих пряниках.

 

А через місяць після мого звільнення зайшли наші. Зараз я шкодую лише про те, що ми недостатньо ефективно діяли на початку. Мені здається, партизанський рух в Херсоні не був аж таким потужним — можна було все місто підірвати, а ми спрацювали лише кілька разів. Так, у нас були якісь маленькі ініціативи, розносили листівки, малювали прапори на стінах. Але це не вбиває ворога.

Тепер я планую воювати по-справжньому, вступити в ЗCУ. Але спершу треба повчитися вбивати росіян ефективніше. Так, ми вбивали їх і раніше, але ж не своїми руками.

 

Сооснователь Ethereum Виталик Бутерин недавно запостил твит, из-за которого члены криптосообщества задумались: что должно произойти? 

Сейчас ситуация на крипторынке совсем непонятная. На прошлой неделе кризис ликвидности, с которым столкнулась криптобиржа FTX, перешел от слухов и спекуляций к реальности. Сэм Банкман-Фрид заявлял, что все в порядке, а компания Binance как раз собиралась приобрести FTX. Затем сделка была отменена, а Чанпенг Чжао сообщил о нецелевом использовании FTX средств клиентов и правительственном расследовании. 

На рынке всё ещё медвежий настрой: стоимость криптовалют меняется каждый день; один инвестор становится богаче, а другой – оказывается за бортом. Чтобы оставаться “на плаву” стоит пользоваться доверенными крипто-платформами. Рекомендуем сервис Crybex – обменник криптовалют, который поможет совершить операции с криптоактивами в несколько кликов.

Бутерин, один из самых заметных представителей криптовалютной сферы, написал в Твиттере, что он слышал о какой-то “виноградной лозе" о "важном" предстоящем событии, хотя и не сообщил никаких конкретных деталей. Криптовалютное сообщество явно озадачено этим странным твитом и все еще пытается определить, пошутил ли Бутерин или в этом был заложен скрытый смысл. Но а если вы не в курсе этой суматохи, но решили купить эфир, то сейчас самое время.

Завуалированное предупреждение или нет, но твит Бутерина появился после того, как Пол Грэм, известный предприниматель и венчурный капиталист, заявил, что криптовалютная экономика вот-вот столкнется с "системным риском", основываясь на информации, которую он услышал от "надежного" человека.

Скорее всего, Бутерин решил подшутить над Грэмом и его непонятном предупреждении об очередном грядущем крахе. Несмотря на то, что твит Грэма был воспринят криптовалютным сообществом как бессмысленное нагнетание страха, есть опасения, что шокирующий крах багамской криптобиржи FTX и ее бывшего генерального директора Сэма Бэнкмана-Фрида может затронуть и другие крупные компании.

 

Чтобы оккупанты грабили музеи – такого в Херсоне не было со времен Второй мировой войны, когда немецко-фашистские войска разносили музеи и библиотеки. Через 70 лет представители российского государства «с лучшим в мире образованием и самыми начитанными людьми», не боясь сравнения с фашистами, выкрали ценные экспонаты и увезли их в Крым. Что это – варварство, жадность, зависть – разбиралась «КП в Украине».

 

До оккупации в фондах краеведческого музея насчитывалось более 173 тысяч музейных предметов, среди которых одно из лучших в Украине археологических собраний с находками, которым более 7000 лет: коллекция монет античных городов Северного Причерноморья, комплект образцов холодного и огнестрельного оружия XVI – XX веков, скифские золотые украшения, древнегреческие мраморные скульптуры… А также экспозиция, посвященная основанию Херсона, коллекция флоры и фауны, созданная известным ученым-биологом Иосифом Пачоским, и даже 30-метровый скелет кита – всего не перечислить, но можно понять, что оккупанты забрали с собой уникальнейшие предметы. Но в первую очередь их интересовало… оружие. Да-да, старинное и давно ставшее музейным экспонатом.

 

 

- Они забирали антиквариат и оружие. Например, у нас было охотничье ружье Иосифа Пачоского, изготовленное в конце XIX века. Забрали! - рассказал «КП в Украине» бывший сотрудник краеведческого музея Михаил Пидгайный, который сейчас помогает коллегам в восстановлении. – Также обчистили полностью выставку, посвященную греко-римской культуре, вынесли почти весь лапидарий (хранилище каменных артефактов), оставив только крупные изваяния, которые тяжело было тащить. Наверное, по этой причине они не забрали довольно ценный каменный экспонат.

 

По мнению специалиста, грабителями руководили люди, знающие толк в археологии и в музейном деле. Возможно, это сотрудники крымских музеев, которые буквально пальцем показывали, что брать, а что интереса для них не представляет. Проигнорировали оккупанты и отдел природы музея, который находится в отдельном здании на улице Театральной.

 

- Но они взламывали двери везде, где только можно было, хотя найти ключи и нормально открыть не составило бы труда. У нас в музее была «золотая комната», которую незадолго до войны начали ремонтировать. Сотрудники аккуратно переместили оттуда все экспонаты. Так что оккупанты без толку ломали двери, пытаясь попасть в место, по их мнению, набитое золотыми артефактами. Зря, только новую дверь повредили, - сокрушается Михаил Пидгайный.

 

 

Возможно, все дело не только в варварстве, но и в банальной зависти крымских музеев к херсонским коллегам, обладающим богатейшими экспозициями? Михаил Пидгайный уверяет: у настоящих профессионалов музейного дела зависти к коллегам не бывает.

 

- Все понимают, что музейные коллекции – это единый организм, который нельзя разрывать. И утерянные предметы всегда с радостью возвращают. Например, наш Херсонский краеведческий пострадал в 1943 году, он был разграблен немцами и вывезен в Германию. И спустя несколько десятков лет кто-то из археологов увидел в берлинском музее предметы из Херсона. Их немедленно вернули, - рассказывает специалист. – Все музейщики нацелены на то, чтобы коллекции не разрывались и оставались в тех музеях, где их собирали. Кража коллекции, в которой участвовали крымчане, – это не только уголовное, но и профессиональное преступление!

 

При этом оккупанты сообщали, что вывозят коллекции херсонских музеев ради спасения – дескать, эвакуация. Возможно, экспонаты хранятся где-то в Геническе, куда переместились сбежавшие из Херсона коллаборанты. Но не факт, что мы вообще увидим когда-нибудь эти коллекции - крымские «сотрудники музеев» могут положить глаз, скажем, на вещи эпохи древнего Пантикапея (сейчас это город Керчь).

 

 

Этот музей также оплакивает потерю своей коллекции, разграбленной и вывезенной в неизвестном направлении. Как говорит его директор Алина Доценко, коллекции Херсонского художественного, может, и не самые большие, но самые отборные.

- Для меня всегда было главным не «сколько», а «что», не количество, а качество, - говорит руководитель музея, которая возглавляет его уже 35 лет. – То, что было у нас, не было ни в одном музее в областных центрах Украины, да и не во всех киевских музеях. Майолика Врубеля, голубая и цветная, лучшие произведения Николая Пимоненко («Пасхальная заутреня», «Колядки»)… У нас были произведения лучших художников XVII – XXI века. Некоторые произведения у нас просили британцы, итальянцы, немцы, французы… Какая у нас была Италия XVII – XIX веков, какие иконы XVII века! У нас было 19 работ Михаила Шибанова, резной позолоченный иконостас его работы…

 

Алина Доценко также уверяет: грабили музей не только «орки», но и бывшие сотрудники учреждения, показавшие, что где лежит. В краеведческий музей оккупанты ворвались 1 марта, в художественный – 17 июля. До этого времени с начала оккупации Доценко убеждала захватчиков, что музей находится на ремонте и никаких музейных ценностей здесь нет (музей действительно закрыт на ремонт с ноября 2021 года).

 

- К сожалению, перед ремонтом нам никто не помог вывезти коллекцию, которую мы упаковали и подготовили к перемещению, - сетует директор музея.

 

 

Сотрудники-коллаборанты двух музеев – художественного и краеведческого – спелись на почве любви к «Россия тут навсегда» и заявили в комендатуре, что директор худмузея водит «освободителей» за нос. Дескать, коллекция на месте и ждет, когда ее вывезут.

 

- Коллаборантка Кольцова вместе с новым «директором» краеведческого музея (певицей из кабачка) в сопровождении вооруженных людей и фээсбэшников взяли ключи от фондов и вскрыли хранилище музея. 60 человек бурятов пять дней грузили бесценные экспонаты в огромные фуры, которые стояли у музея. В Симферополе выгружали и бросали, словно мусор, - рассказывает Алина Доценко.

 

Оккупанты вывезли из художественного музея более 15 тысяч экспонатов, не забыв прихватить сантехнику и мелкую бытовую технику. Если с последним все понятно, то где и как увидят свет украденные музейные коллекции – неизвестно. Вернуть их, по мнению сотрудников музеев, невозможно. Осядут ли они в частных коллекциях, владельцы которых не брезгуют краденым – вполне возможно, ибо ни на какие профессиональные выставки или авторитетные художественные аукционы они не попадут.

 

Якісні навушники є гарним доповненням до комп'ютера. У хвилини дозвілля вони дають можливість насолодитися улюбленою музикою, прослухати аудіокниги, дивитися фільми, просто працювати під мелодію. Зручність використання маленьких помічників найчастіше обумовлюється конструктивними особливостями.

 

Після 24 лютого життя багатьох українців зазнало змін. Декому довелося залишити свою домівку, аби врятуватися від війни. Сергій – хлопець, який зміг виїхати з окупованої Каховки. Однак він і досі пам'ятає всі жахи життя під контролем росіян.

До повномасштабного вторгнення Сергій жив у Каховці. Хлопець не хотів залишати рідне місто і його лякала сама дорога. Однак життя в окупації він теж не розглядав. Свою історію Сергій розповів 24 каналу в межах проекту «Свої».

 

Нещодавно хлопець закінчив університет і працював викладачем. Він навчав дітей програмуванню. Наш герой зі щирим захопленням розповідає про своє покликання. Він вірить, що незабаром повернеться додому.

«У мене все життя було бажання викладати дітям. Мені дуже це подобалося. Це були діти, заради яких я був готовий їхати в інше місто, аби провести урок. І це той шматочок, який війна у мене забрала. Зараз мені цього дуже бракує», – розповів Сергій.

 

 

Війну я зустрів вдома, у своїй квартирі. Я зранку перевірив новини і подумав, що це жарт, не вірив спершу. Десь о 9-10 ранку почали писати, що росіяни за 10 кілометрів від нас. Коли вони зайшли в Нову Каховку, то Каховку фактично відрізали. Тобто ти типу не в окупації, але в блокаді – ні туди ні сюди.

 

У перший день у мене було прання. І мені тоді було все одно, що почалася війна. А що робити, сидіти і панікувати? Я тоді зрозумів, що все одно не зможу виїхати. Треба було думати про виїзд ще до 24 лютого.

 

Це нагадувало мені початок пандемії. Потрібно було піти скупитися, бо ніхто не знав, що буде далі. Ми розраховували на те, що треба буде сидіти вдома дуже-дуже довго. Так подумало все місто, тому розкупили все, що було, і стався дефіцит, були пусті полиці.

 

 

Чомусь всі відразу розкупили борошно. Воно зникло найпершим. Люди стояли у величезних чергах за ним. Навіть я там стояв. Я знав, що в мене знайомі хотіли спекти булочки для місцевих волонтерів, які планували займатися правопорядком. Бо з самого ранку у місті зникли всі поліцейські та військовослужбовці. Тому місцеві вирішили взяти владу у свої руки, їх називати теробороною, хоч у них і не було зброї.

 

Тому я хотів взяти те борошно, щоб потім з нього щось спекли. Багато продуктів відразу стали дефіцитом, а раніше ми навіть на них могли не звертати увагу, бо вони завжди були на полицях магазинів. Тому мені це нагадало початок 90-х. Коли багато чого немає, зв'язку немає, інтернету теж. Наче в якийсь Радянський Союз тебе відправили. Було місто, де було все, і тут різко це все закінчилося.

 

Ми чули вибухи. Моє місто десь за 12 кілометрів від ГЕС, а в тому районі були різні бої. Тоді не було нормальної інформації, був хаос. Ми зрозуміли, що як таких місцевих ЗМІ у нас майже не існувало. Тоді з'явилася велика кількість телеграм-каналів і там писали про те, що ГЕС то забрали, то відбили. У самій Каховці майже не було вибухів. Напочатку вторгнення окупанти знищили лише один сарай у нашому місті, і то я навіть знаю де це. Я не знаю чи то була випадковість, чи цілеспрямовано.

 

 

Також люди не довіряли місцевій владі. У нас за декілька місяців до війни вирубали певну ділянку лісу. Тоді ж сказали, що це було необхідно. І от коли росіяни заїхали в місто, то вони запитали, де недавно вирубували дерева в лісі. Певний час там стояла їхня артилерія. Але це було лише декілька тижнів, бо схоже, що вони отримали кілька прильотів від ЗСУ. По периметру лісу росіяни все замінували. Тому ніхто не знав, чи ховали вони щось там. Знаю, що якась людина вигулювала там собаку і підірвалася на одній з мін.

 

Я прожив в окупації три місяці. У мене було відчуття, наче я перебуваю в клітці. Місто було фактично заблокованим. Якщо хочеш кудись виїхати, то скрізь були блокпости. Звичайно були випадки, коли люди зникали. Могли десь в темряві їх викрасти та вивести.

 

Їх викрадали через їхню позицію?

Так. Я ще пригадав, що у перші дні ми виходили на мітинги. На них була присутня місцева влада. Там виступила одна бабуся, вона поетеса. На одному з цих мітингів вона зачитала свій вірш про окупантів. Там навіть не було жодного образливого слова. У цей же вечір росіяни прийшли до неї додому. Добре, що її там не було. На подвір'ї її будинку встановлені камери. Тому дуже цікаво, як же окупанти дізналися, де живе якась там бабуся? Тому була велика недовіра до місцевої влади, всі думали, що вони передають багато інформації.

 

 

Окупанти в першу чергу шукали поліцейських, військових, тих, хто був в АТО. У моєму дворі жили два моїх друга з дитинства, які пройшли через війну. Постійно за них переживав, намагався допомогти. І от історія: я доходив до будинку, коли мені зателефонував один з цих знайомих. Він побачив мене з балкону. Запитав відразу, чи не бачив я «гостей». Я спершу навіть не зрозумів, про що він. Виявилося, що його мати бачила машину з буквою Z, спереду там сидів чоловік з папірцем. Тоді їй здалося, що вони когось вишукують, і в тому списку вказані всі дані тих, хто їм був потрібен. У цей день вона відправила свого сина десь за місто. А наступного дня до неї прийшли з обшуками. Вони перерили в її квартирі все, шукали сина.

 

Я чув неодноразово, як місцеві шукали своїх рідних. Так, люди зникають. У мене самого було дивне відчуття, я розумів, що мене також можуть викрасти. Тому коли я бачив росіян, то обходив їх. Я ходив різними вуличками про які вони не знали.

 

Мені хотілося чимось займатися в окупації. Робота в мене була, але вона забирала не так багато часу. Я хотів займатися якимось волонтерством. Я знав, що поруч зі мною живе самотня бабуся і я привозив їй продукти. Також шукав медикаменти для інших людей похилого віку. Дістати ліки було доволі складно. Постачання не було, а ліків з кожним днем ставало все менше.

 

Ти міг стояти в черзі декілька годин, аби потім почути, що ліків, які тобі треба – немає. Ти йдеш в іншу аптеку, там може бути те саме. Потім на аптеках почали писати оголошення про те, яких саме ліків не було. Від нестачі ліків стан людей погіршувався, це правда. Деколи в це важко було вірити, що таке можливе у XXI столітті.

 

В якийсь момент я навіть вирішив піти в фітнес-клуб. Люди намагалися якось виживати і зберігали свій бізнес. Доволі цікавий момент, коли майже не було інтернету, то зріс попит на диски, DVD-плеєри. Тобто повернення у якісь 90-ті. У мене був знайомий, який так заробляв гроші – він завантажував на флешки та диски фільми. Люди масово почали скуповувати різні дивні речі, які раніше нікому не були потрібні. Я наче в СРСР побував.

 

З геріатричного пансіонату депортували людей з інвалідністю, які там проживали. У мене там була подруга, вона розповідала, що звідти вивозять людей. Я давно не маю з нею зв'язку. Не знаю, як вона та де зараз.

 

Коли я виїжджав, залишив свою квартиру сусідам, які вивезли з Маріуполя своїх рідних. Цим людям треба було десь жити. У мене ще були коти, то я залишив їх на них. Декілька днів тому їх депортували в Краснодарський край. Я сумніваюся, що це було добровільно. Скоріш за все, це був психологічний тиск. Тому що в них залишилися рідні в Маріуполі, їм могли багато чим погрожувати. Вони чекають, поки їх там кудись поселять.

Люди, яких вивезли насильно, не можуть потім самостійно покинути кордон. Їх можуть просто не випустити.

 

Тепер за квартирою слідкує інша сусідка. Мій будинок розташований між школою та елеватором. І там, і там живуть росіяни. Тому мені відомо, що вони також заселяються і в мій будинок.

Вони це робили давно, ще коли я жив там. Вони зайняли круглий будинок, він єдиний в Каховці і розташований на виїзді з міста. Це найближчий будинок до Нової Каховки.

Певний час росіян в місті майже не було. Основний їхній штаб базувався у Новій Каховці. Вони повиселяли звідти частину людей. Це було зручно їм у плані добирання. Але останнім часом все більше історій про те, що вони виселяють місцевих. До прикладу, є одна вулиця, найближче розташована до берега, то звідти всіх людей вивезли.

 

Тоді, як я був, то небагато. Переважно вони оберігали колаборантів, які працювали на них.

 

Ні. Всіх алкашів зібрали. Не було такого тотальної співпраці з ворогом. Не було таких зовсім проросійських людей, це були більше прорадянські люди, які хотіли повернути Лєніна. Вони хотіли повернути цю всю радянську спадщину, яку ще не знищили в місті. Колаборантами стали ті, хто постійно кричав, як же добре жилося при Союзі.

 

Був ще також готель, куди заселили росіян. Вони себе там так безкарно відчували. От вони ходили в цей готель митися, а ночували в іншому приміщенні. І от один із них іде в майці, в трусах, з тазиком із пранням, і в нього ще висить автомат. Оце так він йшов по центру міста.

 

У мене був знайомий, який знав когось з окупантів, він їм навіть допомагав колись. Він попросив, щоб я сходив з ним додому. І тут по дорозі він починає вітатися з тою руснею. У мене був тоді шок, я не знав, що робити, думав про те, щоб втекти.

 

Він вирішив мене познайомити з ними і сказав: «Це той, що "Слава Україні" каже». Я був у ступорі.

А та русня мені каже: «Ну норм, він любить свою країну. Ми от кажемо "Слава Росії"». Ті росіяни були дуже дивні, вони майже всі були без зброї, по декому було видно, що вони щось приймають. Вони там ледь не молилися на свого Путіна. Мені ж вони порадили вчити історію. Розумієте, це люди, які відірвані від реальності.

 

Потім мого товариша відправили за самогоном, а мене залишили в заручниках. Я сидів з дядьком Андрєєм, йому десь під 50, він був їхнім командиром. Це була єдина людина зі всіх у військових обладунках: з автоматом, навіть в касці. Він мені щось розказував про свій Урал, як йому добре там, а тут все погане. Я намагався з ними поговорити про те, чого вони взагалі до нас прийшли. Ну він мені розповідав якісь нісенітниці. Мовляв, якби вони не прийшли, то прийшло б НАТО.

 

Ми ще говорили про нафту, коли я їм сказав, що в Саудівській Аравії її більше ніж в Росії, то це його влаштовувало, але коли я казав, що у США більше, то в нього починалася істерика. Це було в той період, коли росіяни втекли з Київщини. Він розказував байки про те, що Зеленський нібито підписав якийсь документ про перемир'я, тому Росія зробила «жест доброї волі», а наш президент їх «обманув». І в цей момент він же каже, що в них все вирішують самі росіяни. Ну він же сам собі суперечить. Вони скаржилися на харчування. І цей дядя Андрєй мені ще пропонував роботу у них. Він здивувався, що у мене є робота і мені платять за неї гроші.

 

От ти з ним розмовляєш, і в один момент він може сказати, що ви – «половина г*вна». Тобто ви ще не г*вно, так він називав більшість українців, а половина. Не дуже приємно було спілкуватися. І якби у нього не було автомату, то я б з ним не сидів.

 

Постійно. Вони грабували великі підприємства, як от «Чумак». Я чув, що його зараз повністю розграбували. Їх цікавив алкоголь, вони шукали його по магазинах. Спершу вони все купували у місцевих, бо мали гривні.

 

Я бачив ті гроші, вони були складені, як в банку. Ну тобто копієчка до копієчки, вони були складені в такі пакетики. Тобто вони обікрали якісь банкомати, каси.

 

Також на початку окупації в дефіциті була готівка. У багатьох були гроші на картках. Але їх ти не міг використати, бо не було ні інтернету, ні зв'язку. Одразу з'явилися люди, які за певний відсоток давали тобі готівку. Я вважав це мародерством. Мені пощастило, що я мав велику суму готівкою. Це був важливий ресурс. Я давав її своїм друзям, які не могли особливо кудись вийти, без відсотків.

 

Скоро почав зникати зв'язок, довше за всіх операторів жив lifecell. Відразу з'явився попит на їхні сім-картки. Хтось продавав їх по 3-5 тисяч. Я продав 2 сім-карти по 50 гривень за штуку. Потім я дізнався, що їх перепродали окупантам. Я хотів допомогти людям, а вони таке зробили.

Тоді я знайшов сторінку «Спротив» і скинув туди ці номери. Сподіваюся, що їм це знадобилося. Також я надав їм й номери деяких колаборантів.

 

Перші тижні було дуже важко. І на це також вплинула паніка людей. Річ у тім, що у самій Каховці мало що вироблялося. Ну звісно, якщо не брати до уваги «Чумак». Я вам більше скажу, на цьому підприємстві тривалий час були запаси кетчупу, макаронів та іншої продукції. Багато продукції роздавали. У мене друг раніше там працював, він казав, що запасів «Чумака» могло б вистачити Каховці на декілька років.

Смішна ситуація, що у Каховці, мабуть, були єдині аптеки, де продавали кетчуп. У певний момент, коли зовсім не було медикаментів, треба було щось продавати, тому там на вітринах був кетчуп.

 

Пригадую, як у перші дні одразу розкупили все з АТБ. Потім почали щось постачати, але скрізь були величезні черги. Потім ситуація дещо стабілізувалася, у місті не було проблем з овочами та фруктами. Це все через те, що самі ж жителі Херсонщини продавали свою продукцію. У нашій області багато хто цим займався та займається. В якийсь момент редиска почала коштувати 2 гривні за кілограм, тому що її було дуже багато. Картопля була не дорогою. Все, що вирощувалося в області, було дуже дешевим. А от якщо ти хочеш апельсин, то він коштував десь в 4 рази дорожче, ніж це було до 24 лютого.

 

Також привозили продукти з Криму. Але чесно скажу, якість була жахлива. До прикладу, моя подруга годувала свого кота лише кормом. Він постійно блював через нього. Також було важко знайти для тварин якийсь наповнювач. Навіть якщо воно було, то коштувало скажених грошей.

 

У вас є рідні чи знайомі, які залишилися в Каховці? Що вони розповідають про життя в окупації?

Важко. Всі показники життя, які були до цього, стали набагато гіршими. Там зараз живе багато людей, які не місцеві.

 

Моя мати виїхала задовго до мене. А я не дуже хотів виїжджати. Мені було моторошно від самого процесу виїзду, їхати через лінію бойових дій. У певний момент у моєму будинку стало багато колаборантів. У мене є сусідка знизу. Раніше я багато чим допомагав їй, часто приносив продукти. Потім їй щось намалювали на дверях. І чомусь зі всього будинку вона вирішила, що це я. Можливо, це через те, що я єдиний в чаті ОСББ пишу українською мовою. І це теж вплинуло на моє рішення.

 

Довгий час у місті ловив Wi-Fi у деяких районах. Там збиралося багато людей. Я стежив за деякими журналістами, які радили виїжджати. Я чекав певного моменту, аби їхати не з перевізниками, які беруть великі кошти, а з кимось зі знайомих.

 

Потім деякі мої знайомі теж вирішили виїхати, у них було місце для мене. Я вирішив залишити своїх котів та квартиру на тих сусідів. Зібрав рюкзак, взяв ноутбук. А що мені ще треба для життя? А ще я взяв дві сумки-передачки для знайомих. Про себе я чомусь думав в останній момент.

 

Ми поїхали до Василівки і добралися туди десь за 4-5 годин. Проїхали до 20 російських блокпостів. Там вже стояла величезна колона. У Василівці ми були 4 дні. Кожен день ми стояли на одному блокпості. Ми розстеляли скатертини посеред поля, влаштовували собі пікнік. Люди знаходили можливість жити, де б вони не були.

 

Був повний хаос, не було зрозуміло куди їхати. Найдовший блокпост був перед виїздом з Василівки. Там була якась розбомблена шашлична, але з пічкою. І от люди з колони в ній збиралися, діставали їжу, робили чай. Навіть за таких обставин всі шукали можливість зробити людські умови.

 

Виявилося, що це був не останній блокпост. Найбільше мене здивувало, що на узбіччі була розбита машина з трупами. Скільки вона там стояла – невідомо. Росіян це ж взагалі не хвилювало. Спати з цим смородом було просто неможливо, колона мала розділитися на дві частини, щоб по центру була та згоріла машина.

 

У Василівці ми познайомилися з родиною з Маріуполя. У них в черзі померла бабуся. Частина з них повернулася назад. А ще їх «кинув» автобус, який виїхав з Бердянська. То ми їх забрали до себе.

На останньому російському блокпості я побачив єдиного військового, який був у військовій амуніції. І от він мені каже: «Ви ж знаєтє, што вас отправят в тероборону на мясо?»

 

Все ж, вам вдалося вибратися з окупації. Як вам Київ, вже вдалося облаштуватися в столиці?

Я перший час був у Запоріжжі. Потім поїхав до Києва, у мене тут є родичі. Я зразу облаштувався. Найприємнішим було те, коли мені дали поличку. Тут такий контраст, коли в тебе є житло, купа різних речей, а потім все це вміщується в один рюкзак. І от мені дають полицю як раз під розмір рюкзака. Це було так мило. Я почав знову вчилися, дізнався про різні волонтерські організації, продовжую писати тексти.

 

Каховка наразі ще перебуває під російською окупацією. Однак українські військові кілометр за кілометром звільняють наші міста й села й неодмінно звільнять і рідне місто Сергія. І тоді Каховка знову повернеться під український прапор і в цивілізацію, яку забрали окупанти.

 

Попри тривалу окупацію південного українського міста Херсон, російські загарбники не могли почувати себе там у безпеці. Результатом діяльності українського руху спротиву стала ліквідація не лише численних російських військових, але й політичних ставлеників Москви.

Про історії українських партизанів – далі у матеріалі CNN.

 

Двоє російських солдатів йшли вулицею Херсона весняного вечора на початку березня, всього через кілька днів після того, як Москва захопила українське місто. Тієї ночі температура все ще трималась нижче нуля, а електрику відключили, залишивши місто в повній темряві, коли солдати повернулися до табору, випивши кілька напоїв.

Коли один зашпортувався, інший зупинився, щоб справити нужду на узбіччі тротуару. Раптом йому глибоко в праву сторону шиї встромили ніж.

Він упав на траву. Через декілька хвилин другого російського солдата, який був у стані алкогольного сп’яніння та нічого не підозрював, спіткала та ж доля.

 

 

“Я відразу прикінчив першого, а потім наздогнав іншого й убив його на місці”, — розповідає український боєць опору Арчі.

Він зауважив, шо на той час керувався чистим інстинктом.

 

“Я побачив орків у формі й подумав, чому б і ні?”, — додає Арчі, вживаючи принизливе слово для росіян, ідучи цією ж вулицею. “Не було ні людей, ні світла, і я скористався моментом”.

20-річний хлопець — навчений боєць змішаних єдиноборств, зі спритними ногами та гострими рефлексами, який раніше завжди носив ніж для самозахисту, але ніколи нікого не вбивав. CNN називає його позивним, щоб захистити його особу.

 

“Адреналін зіграв свою роль. У мене не було ні страху, ні часу на роздуми”, — розповідає він. “Перші кілька днів мені було дуже погано, але потім я зрозумів, що вони мої вороги. Вони прийшли до мене додому, щоб забрати це в мене”.

 

 

Розповідь Арчі була підтверджена українськими військовими та джерелами в розвідці, які спілкувалися з ним та іншими партизанами. Він був одним із багатьох борців опору в Херсоні, місті з 290 000 населення, яке РФ намагалася зігнути, але не змогла зламати.

 

Люди в Херсоні висловили свою точку зору незабаром після того, як РФ захопила місто 2 березня, вийшовши на головну площу для щоденних протестів, одягнувши синьо-жовті  прапори та стрічки.

Але Херсон, перше велике місто і єдина регіональна столиця, яку російські війська змогли окупувати з початку вторгнення, був важливим символом для Москви. Не можна було терпіти інакомислення.

 

Протестувальників зустріли сльозогінним газом і пострілами, організаторів і більш активних містян заарештували і піддали тортурам. Коли мирні демонстрації не дали результату, херсонці перейшли до опору, а звичайні громадяни, такі як Арчі, почали діяти самостійно.

 

 

“Я був не один у Херсоні, — каже Арчі. “Багато було спритних партизанів. Кожної ночі вбивали не менше 10 росіян”.

Спочатку поодинокі операції, містяни-однодумці почали об’єднуватися в групи, координуючи свої дії з українськими військовими та розвідкою за межами міста.

“У мене є друг, з яким ми їздили по місту, шукаючи скупчення російських солдатів”, — зауважив він. “Ми перевірили їхні маршрути патрулювання, а потім передали всю інформацію хлопцям на передовій, і вони знали, кому передати далі”.

 

Російські солдати були не єдиними об’єктами вбивства. Протягом восьми місяців російської окупації кілька урядовців, встановлених Москвою, стали мішенню нападу. Їхні обличчя були надруковані на плакатах, розклеєних по всьому місту, з обіцянками розплати за співпрацю з Кремлем у психологічній війні, яка тривала протягом усієї окупації.

 

Багато з цих обіцянок було дотримано: деяких посадовців застрелили, інших підірвали у своїх автомобілях.

Арчі був заарештований окупаційною владою 9 травня після того, як він взяв участь у параді до “Дня Перемоги”, присвяченому “перемозі Радянського Союзу у Другій світовій війні”, з жовто-блакитною смугою на своїй футболці.

 

 

За словами Арчі, його доставили до місцевого слідчого ізолятора, який був захоплений федеральною службою безпеки РФ (ФСБ) і використовувався для тортур українських солдатів, розвідників і партизанів.

 

“Вони били мене, били струмом, ногами та кийками”, — згадує Арчі. “Я не можу сказати, що вони морили мене голодом, але вони не давали багато їсти. Нічого доброго там не сталося”, — розповів він.

Партизану пощастило, що його звільнили через дев’ять днів після того, як змусили записати відео про те, що він погодився працювати з російськими окупантами. Його розповідь про те, що сталося в закладі, підтвердили джерела у війську та інші затримані.

 

Проте багатьом іншим так і не вдалось вибратись із катівень, зазначили інші бійці опору, а також українські військові і джерела у розвідці.

У закладі також утримували Ігоря, який просив CNN не повідомляти його прізвище заради його безпеки.

 

“Мене тримали тут 11 днів, і весь цей час я чув крики з підвалу”, — зазначив 29-річний чоловік. “Людей катували, били палицями по руках і ногах, навіть підключали до батарейок і били струмом або обливали водою”.

 

Ігор попався під час перевезення зброї і каже, що “на щастя” його лише побили.

“Я приїхав після тих часів, коли тут до смерті били людей, — згадує він. “Мене вдарили електрошокером по ногах, використовуючи як привітання. Один з них запитав, за що мене привезли, а ще двоє почали бити мене по ребрах”.

 

Ігор зміг приховати, що він був учасником херсонського опору і що займався не тільки перевезенням зброї. Чоловік також постачав розвідувальні дані українським військовим – діяльність, яка призвела б до набагато жорстокішого покарання.

 

“Якщо ми щось знаходили, бачили, (ми) робили фото чи відео (і) надсилали це українським силам, і тоді вони вирішували, чи вдаряти”, – пояснює він.

Серед координат, які він повідомив українським військовим, є склад у місті Херсон, там “російські військові тримали від 20 до 30 одиниць техніки, були бронемашини, бронетранспортери і жили деякі росіяни”, розповідає Ігор.

 

Російські війська, що відходили, швидко видовбали те, що залишилося від цінного інтер’єру, але зруйнована будівля має сліди жорстокого удару. Більша частина даху зруйнована, його стіни лежали розбитими, а розбите скло все ще покриває більшу частину підлоги. Конструкція залишається на місці, але її метал понівечено вибухом.

 

Ігор за допомогою Telegram передав координати будівлі своєму військовому куратору, якого він називав “Димом”. Разом з інформацією він надіслав таємно записане відео.

 

“Я увімкнув камеру, направив її на будівлю, а потім просто ходив і розмовляв телефоном, поки камера знімала”, — пояснює він. “Після цього я, звісно, видалив відео, тому що якби мене десь зупинили і перевірили, то виникли б запитання…”

Інформацію він надіслав у середині вересня, а вже через день об’єкт обстріляли українською артилерією.

 

Черги за продуктами та готівкою, “віджим” бізнесу, схиляння до “співпраці” і постійний пошук проукраїнсько налаштованих громадян. Все це — “атрибути” восьми місяців окупації Херсону — першого і єдиного з 24 лютого обласного центру, який вдалося захопити росіянам. Олені Грушці, працівниці місцевого онкодиспансеру, вдалося протриматися в окупованому місті майже п’ять місяців. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що “клімат тут схожий на херсонський, та й близько до дому”, і чекає на можливість повернутися у вже звільнене Збройними силами, але ще дуже вразливе місто.

 

Олена працювала інженером з метрології в обласному онкологічному диспансері, опікувалася перевіркою усього обладнання. Жінка каже — медзаклад був великий і сучасний, обладнання коштувало мільйони гривень і монтували його фахівці з Німеччини. Через це, за словами Олени, у Херсон на лікування приїжджали пацієнти з усього півдня країни. 

 

 

Онкодиспансер розташований фактично на околиці міста, біля виїзду на лівий берег Дніпра, в 5 кілометрах від Антонівського мосту. Мешкала Олена тут же, буквально через дорогу. Відтак, перші бої за місто та бомбардування жінка і чула, і бачила.

Росіяни зайшли в Херсон 1 березня. Олена каже, що на той момент правоохоронців в місті майже не лишилося, вони нібито виїхали раніше. Оскільки місцева влада також не надто активно долучалася до захисту Херсону, місцеві, на старті повномасштабного вторгнення, взялися самостійно виготовляти протитанкові їжаки і коктейлі Молотова, які, втім, не могли сильно завадити броньованій техніці росіян.

 

“В ніч на 1 березня я була у бомбосховищі диспансеру. Зазвичай там ховалися не тільки хворі та працівники, але й звичайні мешканці: хтось з дітьми, а хтось з котами або собаками. Усю ніч лунали сильні вибухи, а вже під ранок все стихло і ми розійшлися по домівках. Коли я прийшла додому і прочитала, що росіяни увійшли в місто, то вже була настільки змучена, що просто видихнула, прийняла душ та пішла спати”, — згадує Олена.  

 

За словами Олени, ніяких пояснень щодо того як себе поводити у випадку окупації містяни не отримали, тож коли росіяни зайшли у місто, в усіх був шок та пригніченість. Жінка каже, що місцеві очікували бодай на мінімальний спротив.

 

 

В перші два місяці окупанти, зайняті розгонами мітингів проукраїнсько налаштованих містян і встановленням контролю над установами в центрі міста, до онкодиспансеру не навідувалися. Це дозволило працівникам не знімати український прапор з воріт — він там майорів аж до травня. Заклад продовжував працювати у звичному режимі: приймав хворих та проводив операції. Лікарня була розрахована на 260 місць для пацієнтів і на початку повномасштабної війни більша їх частина була зайнята.

 

Життя ж у місті в цей період було значно менш стабільним. Олена каже, що одразу ж перестали працювати аптеки, а коли відкрилися знову, то вже продавали ліки, які привозили з Криму — в декілька разів дорожче, ніж було до того. Окупанти також миттєво “віджали” всі автозаправки, міський транспорт зупинився повністю. Мережі українських супермаркетів працювали, але тут, відстоявши довжелезну чергу, можна було купити тільки залишки асортименту, зазвичай — найдорожчі позиції.  

 

“Спершу ти мав відстояти чергу, а потім брав, що залишилося. Ми купували ті товари, які нам зовсім не були потрібні, на кшталт, консервовані гриби у баночках або ананаси. Але брали, хоч щось”, — пояснює Олена. 

 

 

На вулицях міста почали масово з’являтися стихійні ринки. Люди щодня проходили десятки кілометрів, аби продати свою продукцію та заробити хоч якісь гроші.

“Херсон під час окупації повернувся у середньовіччя. Продавці долали в день по 20 блокпостів, щоб продати свої продукти. Їх оглядали, перевіряли телефони. Якщо росіянам міг сподобатися якийсь телефон, його просто забирали”, — згадує жінка. 

 

Українським банкам вдалося протриматися у місті до кінця весни і щодня там утворювалися довжелезні черги. Аби отримати гроші, люди ще зранку починали роз’їжджати по Херсону та займати місця у чергах біля кожного філіалу. Одного разу родина Олена так простояла у черзі п’ять днів і в результаті отримала лише тисячу гривень, бо банк через брак коштів більше видати не міг. Паралельно у місті з’явилися так звані “міняли” або “бариги”, як їх називають місцеві. Херсонці через них могли дістати готівку: пересилали їм гроші з картки, а отримували купюри. За такі послуги “міняли” отримували свою долю — брали по 12% з кожної транзакції. 

 

“Пізніше в Херсон завезли російську гуманітарку, української не було. Спочатку за нею стояли асоціальні люди, на вигляд це були наркозалежні або безпритульні. Явно не наші, завезені, яких під час роздачі знімали на камеру. Місцеві почали брати цю гуманітарку, коли інших варіантів вже не було”, — додає Олена. 

 

 

Першими, за словами Олени, в місто зайшли росгвардійці, бойовики з частково окупованих Луганської і Донецької областей та буряти з’явилися тут вже згодом. По місту почали розвішувати триколори, а зроблені містянами протитанкові їжаки вже охороняли захоплені адміністративні будівлі. Окупанти також забирали у місцевих машини, здебільшого старі моделі, аби під час ремонту мати можливість знайти для них деталі, займалися грабунком, в першу чергу тих приміщень та будинків, власники яких залишили Херсон, та полюванням за проукраїнсько налаштованими громадянами. Останнє, за словами жінки, росіяни полюбляли робити вночі, гуртом вибиваючи двері в квартирах. 

 

“Десь через місяць після окупації я вперше виїхала у центр міста. Усюди були російські прапори. Це було дуже важко. Я починала плакати і щоб приховати сльози, вдягала темні сонячні окуляри. Так ідеш по площі Свободи, а вони усюди. Коли побачила поблизу обласної ради протитанкові їжаки та вириті окопи, на мене це справило величезне враження”, — з сумом згадує херсонка. 

 

Зв’язок у місті зник наприкінці весни, але ще так-сяк продовжував працювати інтернет. Великі національні провайдери пішли з Херсону одразу ж після його захоплення, а локальні переключилися на кримські мережі. Аби зв’язатися з родичами або ж дізнатися про події в країні, люди блукали містом в пошуках точок з доступним wi-fi. 

 

Лікарня, де працювала Олена, поступово почала втрачати персонал — хтось звільнявся, хтось брав безоплатну відпустку до кінця війни. Спочатку виїжджали здебільшого лікарки, але у квітні, після появи перших чуток про можливий псевдореферендум, активніше стали виїжджати і лікарі, побоюючись примусової мобілізації. 

 

На початку травня в онкодиспансер вперше приїхали представники окупаційної влади — псевдоочільник обласного департаменту охорони здоров’я Вадим Ільмієв у супроводі людей у балаклавах. Олена каже, що на поясі у “візитера” показово висіла кобура зі зброєю — так, щоб її бачив весь персонал. Ільмієв запропонував очільниці лікарні Ірині Сокур співпрацювати, після чого вона взяла лікарняний та виїхала з міста, продовжуючи керувати закладом вже дистанційно.  

 

За словами Олени, відтоді персонал, що залишився, почав жити у двох паралельних реальностях: виконувати усі дистанційні вказівки своєї керівниці та спостерігати за тим, як окупаційна влада ставить на місце Сокур “свою людину” — лікаря-гінеколога Олександра Нестеренка, який погодився очолити онкодиспансер та співпрацювати з росіянами. 

 

Олена та інші її колеги виконували не тільки свої обов’язки, але й працювали за бухгалтерів, відділ кадрів та опікувалися приймальнею. У липні жінку звільнили за проукраїнську позицію, бо з псевдокерівництвом вона продовжувала спілкуватися українською мовою. Після слів окупантів “йдіть, очікуйте на своє ЗСУ”, жінка зрозуміла, що потрібно виїжджати. Новопризначений же “директор” почав формувати власний, вже проросійський штат з юристами, секретарями та бухгалтерами. 

 

Декілька днів Олена шукала перевізників. Найбезпечнішим шляхом для виїзду жінка називає маршрут через Крим, але він був занадто дорогим. Потрапити на підконтрольну Україні територію жінка разом з матір’ю-пенсіонеркою вирішила через Василівку Запорізької області. Один квиток у цьому напрямку коштував 6 тисяч гривень. 

 

Черги були величезні. Коли їх автобус доїхав до блокпостів, то виявилося, що вони майже трьохсоті, а росіяни ж пропускали не більш як по 100 автівок за день. Тож, їхній групі довелося чекати п’ять днів, аби виїхати з окупованих територій. Ці дні вони провели у населених пунктах поблизу.

 

“Три дні ми пробули у місті Дніпрорудне. Водії заздалегідь домовилися, щоб нас поселили в гуртожитку місцевого училища. Запускали туди о восьмій вечора і вже о восьмій ранку ми мали звільнити приміщення. Цей час ми проводили у місті — гуляли, їли щось гаряче, дивилися місто”, — каже вона. 

Водії заздалегідь попередили пасажирів, що до них можуть підходити провокатори, які шукають проукраїнсько налаштованих громадян, отримуючи за це від окупантів гроші. 

 

“Якось до нас підійшла жіночка та почала розпитувати куди ми і звідки. Потім стала щебетати, мовляв, не від’їжджайте, у нас тут добре, росіяни гроші видають, концерти організовують. Ну звісно, ми мали б якось різко відреагувати, але усі замовкли та відвернулися. Потім підійшов якийсь пенсіонер та також став нас розпитувати, наче він сам хоче виїхати. Ну ми і відповіли — ось там водії, підійдіть та запитайте у них все, що вас цікавить. На це він почав сваритися та сказав, що, мабуть, мало нас бомбили. Від цих слів ми усі були в шоці”, — каже Олена. 

 

Нині місто звільнене, ЗСУ поступово деокуповують і інші території регіону. Частина колаборантів під час так званої “евакуації” виїхали з міста. Декого з них Олена знала особисто.